«Окрадена земля»: відгук глядача

0

Автор: Михайло Блехман, письменник, редактор проекту «Порт-Фоліо» (м. Монреаль, Канада)

BlehmanЯ народився в Україні, то ж це моя Батьківщина, там я провів 46 років свого життя. Моє рідне місто – Харків. Рідне село, де я жив у ранньому дитинстві, коли мені було від 1 до 5 років, – Козельщина Кременчуцького району на Полтавщині. Тому в мене дві рідні мови – російська, мамина й батькова, та українська, моєї няні Наді.

«Батьківщина» – не пусте слово для мене, воно – одне з найголовніших у моєму небідному лексиконі. І воно – синонім ще одного святого для мене слова – «Україна». Пам’ятаю, як ще дитиною, мені тоді було років з 11, відпочивав за бабусею та дідусем у Феодосії. Кожного дня бігав з пляжу на набережну, купував за 2 копійки свіже число «Комсомольської правди», щоб довідатись про чергові результати на Спартакіаді народів СРСР. Хапався зразу ж за 4-у сторінку, де подавалися спортивні новини, а ключовим словом там було – «Україна»: потужна українська збірна змагалася з усіма республіками СРСР та, в першу чергу, з трьома російськими командами: Москвою, Російською Федерацією та Ленінградом. У Росії було аж 3 команди! І кожного разу, знаходячи в списку медалістів українського спортсмена або спортсменку, відчував себе щасливим, а слово «Україна» в чорно-білій газеті світилося для мене чомусь ніжно-блакитним кольором.

Геноцид під гаслом «дружби народів»

Живучи в канадському Монреалі, подивився документальний фільм Юрія Лугового «Окрадена земля» й немов відчув себе 11-річним хлопчиком, на лавці феодосійської набережної, в рідній Україні.

Цей чудовий, високопрофесійний фільм створено під патронатом Конгресу Українців Канади. В ньому йдеться про другий, найстрашніший Голодомор із «серії» Голодоморів, що його запровадили в Україні російські більшовики в 1932-1933 роках. Фільм базується на дослідженнях науковців України та Канади, а головне – на численних свідченнях людей, яким вдалося пережити Голодомор.

Знімальна група «Окраденої землі» мандрувала теренами України, знаходила свідків страшного лиха в різних її куточках – Дніпропетровській, Одеській, Харківській, Київській, Донецькій областях.

«Україна і Росія» – тема споконвічна. Ненависть Росії до України є такою ж, мабуть, потужною, як і впевненість багатьох росіян у власній величі. Але що ж спільного між пихатістю та культурою, між ксенофобією та культурним спадком?

Blehman1

У фільмі Юрія Лугового доведено, що Голодомор був цілеспрямованою спробою знищення російськими більшовиками української культурної еліти та українського селянства. Це був геноцид на кшталт, скажімо, нацистського геноциду єврейського народу. Єдина суттєва різниця, на мій погляд, у тому, що нацистські варвари прямо казали про свої наміри, а їхні більшовицькі однодумці ховалися за гаслами про «дружбу народів» та якесь «братерство». Але ж кат залишається катом, щоб він не казав, мордуючи свою жертву.

«Український світ», який знищили ще до народження

Починаючи з часів Української Народної Республіки, в українських містах і селах розпочався культурний ренесанс. УНР була ще однією, після Запорозької Січі, спробою українців створити демократичну державу. Зрозуміло, що в плани Леніна та його більшовицької камарільї це жодним чином не входило, тому Росія окупувала Україну та знищила УНР. Чи не нагадує це Вам окупацію України Росією після – в результаті – української Революції Гідності?

Читайте за темою: Окуповане життя: погляд зсередини

У складі Радянського Союзу Україна була, так би мовити, державою в державі, а для ватажка бандитського режиму, кумира сучасних російських прибічників тоталітаризму, Сталіна – потенційним детонатором розвалу СРСР. Культурне відродження в Україні тривало навіть після знищення УНР. Один з лідерів відродження, Микола Скрипник, запровадив новий український правопис. Він намагався навіть об’єднати 7 млн. українців, що мешкали за межами України. Якби, додам від себе, це вдалося, то в світі був би не «Русский мир», а «Український світ». На жаль, не вдалось.

Звісно, що комуністична Росія не хотіла цього. Почалися репресії проти діячів УНР, нищення української автокефальної церкви.

1928 року Сталін розпочав так звану індустріалізацію. Аби мати на цей грандіозний проект гроші, він вирішив ошукати селян, в першу чергу – українське селянство, а це – 5 млн. господарств в Україні та  інших регіонах СРСР – на Кубані, в Поволжі, Північному Казахстані. Ідея Сталіна – створити 20-25 тис. колгоспів замість мільйонів індивідуальних господарств. Це був початок страшного лиха для українців – колективізації. Трагедія полягала в тому, що українські селяни здебільшого не сприймали колективне господарювання. Справжній працівник був власником, він працював майже цілодобово, причому працював на себе. Саме такі люди стояли у витоків канадського сільського господарства, тому в Канаді немає жодних колгоспів і радгоспів, а є фермери, як сказали б більшовики  –  «куркулі».

Повстання, як відповідь на репресії

У фільмі Юрія Лугового наведені унікальні архівні кадри, я бачив їх уперше. Тут і виступи провідних українських комуністів Скрипника, Чубаря, Косіора, і родини «розкуркулених» трударів, і ті, хто цих трударів «розкуркулював»: Сталін відрядив на Україну 25 тис. комуністів, з яких було сформовано загони. Ці «червоні бригади», тобто держбандити, «реквізували» в селян худобу та реманент, а самих «розкуркулених» висилали потягами до Росії та Казахстану, по 6 тис. людей у кожному. Знаєте скільки українців було депортовано за період «колективізації»? Той, хто, як і я, не знав, здригнеться: у фільмі названо цю жахливу цифру: 1,2 мільйони.

Аби українські селяни, котрим Москва дозволила залишитися в Україні, таки засіяли землю, Сталін обіцяв щасливе життя. 50% відсотків селян повірили й вийшли з колгоспів, зібрали врожай для «старшого брата», а той у них все силоміць відібрав, як і належить такому «братові».

Але численні спогади жертв Голодомору, наведені у фільмі Юрія Лугового, свідчать про те, що українці сприймали своїх катів не як «братів», а як чужинців, окупантів. В Україні почалися масові протести, в тому числі «жіночі бунти».  Загальна кількість повстань вражає: 1716, з яких 15, згідно з даними ГПУ, – масові.

Blehman2

Москва фактично розгорнула війну з Україною. Першим кроком було знищення української інтелігенції: було репресовано 30 тис. міських та сільських інтелігентів.

Наступним кроком було винищення українського селянства. Оскільки врожай 1930 року був менший за очікуваний у Кремлі, Сталін наказує вилучати в селян все зерно, в тому числі фуражне. Це, звісно, призвело до загибелі худоби, а також до того, що сіяти було нічим.

І все ж таки, пори репресії, Україна не бажала підкорятися «старшому братові», повстання спалахували навіть у 1932 році. «Вибити» повстанський дух з українців російській орді ніяк не вдавалося. Українці піднімали суто політичні гасла, такі як «Геть комуністів з України!» Тому Москва вирішила перетворити українців на чорнозем.

Знищення за етнічним принципом – принцип комуністичної політики

Комуністичні керівники України Чубар, Петровський, Косіор намагалися вмовити Сталіна знизити вимоги до українських селян, бо задовольнити апетити кремлівського «індустріалізатора» навіть українці, одні з найкращих у світі селян, були не в змозі. Та гідного опору тиранові українські більшовики не чинили, тому у фільмі названо всю цю верхівку злочинцями.

Сталін вводить сумнозвісний «закон про колоски». В той же час, завдяки невігластву московського тирана, 2,5 млн. гектарів українських земель залишились незасіяними, бо нема чим засівати, все зерно відібрали червоні босяки.

Blehman3

www.cun.org.ua

Станом на листопад 1932 р., 80% українських комуністів замінено на їхніх «старших братів», бо в міського комуніста-українця є родичі на селі, отже він, на думку ЦК та ГПУ, є потенційним зрадником «справи партії». Далі – більше. Як тільки колгосп виконує план заготівлі зерна, йому дають новий, ще жорсткіший.

Людям заборонили виїжджати з сіл, оточили їх воєнізованими загонами. Ми в школі вчили про страшне лихо – блокаду Ленінграда в роки Вітчизняної війни, а ось про цю блокаду – блокаду українського села – навіть не здогадувались.

У листопаді 1932 р. Сталін та його посіпаки Молотов і Каганович розробляють план голодомору в українських селах, маючи на меті тотальне знищення українського народу як такого. Причому йдеться про українців як етнічної групи, тобто не тільки мешканців України, але й українців Кубані, Поволжя, Далекого Сходу, Курської та Воронезької областей, Казахстану, тобто тих регіонів СРСР, де жили етнічні українці.

Сталін влаштував українцям Голокост, аналогічний єврейській Катастрофі, організованій його ідейним колегою Гітлером. Різниця – суто технічна: Гітлер вбивав євреїв у душогубках, Сталін морив українців голодом. А от результат – однаковий: 6 мільйонів задушених євреїв і принаймні не менше – заморених голодом українців. Щоденно від голоду вмирають 25 тис. людей.

В Україну командирують «вірного ленінця» Постишева, який розгортає кампанію з тотальної русифікації України та продовжує вилучати зерно в селян.

У грудні 1932 р. в українських селян вилучили паспорти й заборонили їм виїздити за межі України та Кубані. Аби якось заробити гроші, українці здають державі золото за безцінь, – це ще одна «успішна» операція більшовиків.

Непокірні «молодші брати»

Голод 1933 року не має аналогів в історії. Тільки в Казахстані померло 1,5 млн. людей, з яких 800 тис. – етнічні українці.

В цілому, як зазначають учені, у яких брав інтерв’ю автор фільму, голодом було охоплено 22,4 мільйона людей. А от скільки з них загинуло, ніхто напевно сказати не може, розбіжність в оцінках – велика, від 5 до 12 млн. людей. Та ці цифри, яку не візьми, хоч мінімальну, хоч максимальну, є не просто жахливими. Вони – за межею людського жаху, для них не підходить жоден епітет.

Голодомор 1932-1933 років – це Катастрофа українства, Голокост українського народу. Ненависть більшовиків сягнула нечуваних і небачених масштабів, передуючи варварству Гітлера. Ось наведені у фільмі цифри: якщо у 1926 році (між іншим, саме тоді народився мій батько, його «мала батьківщина» – нині окупований Росією Луганськ) в Україні було 56 тис. сіл і хуторів,  то зараз – 20 тис. Більшовики вирішили позбутися українців і переселили в Україну велику кількість росіян, яких заселяли у «звільнені» хати.

Читайте за темою: Чи потрібно обирати між декомунізацією та дотриманням прав людини?

Їм дуже хотілося знищити українство. Але – не вдалося. Ба більше: ці непокірні «молодші брати» продовжували воювати, відстоюючи Україну у варварів. У нас, українців, ким би ми не були за етнічною ознакою – власне українцями, росіянами, євреями, татарами – є свої герої. І саме їм ми кажемо: «Слава Україні!» І саме вони відповідають нам: «Героям слава

І слово «Україна» мигтить ніжно-блакитним сяйвом з пожовтілих сторінок і з новеньких шпальт. І ми розуміємо: ще нам, браття українці, посміхнеться доля!

Бо зникне незолота орда, як роса на сонці.
А жовто-блакитний український світ житиме вічно.

Монреаль,
Лютий 2015 р.

Матеріал був вперше опублікований на порталі Жінка-українка

Share.

Comments are closed.