Реформа культури: неадекватні романтики проти радянських апаратчиків

0

Автор: Олеся Островська-Люта, експерт платформи «Культура-2025»

Джерело: LB.ua

Вперше з моменту незалежності в публічному просторі переконливо звучать голоси про те, що сучасна Україна скрупульозно наслідує УРСР: ми успадкували радянські підходи, практики, процедури, закони і навіть людей.

Треба розуміти, що, як громадяни, ми делегуємо управління інтересами суспільства державному апаратові, який ще на кінець 1980-х був застарілим. Більше того, ця державна машина вигадана і формалізована у сталінські часи. Її призначенням було контролювати, планувати, санкціонувати і не допустити жодної індивідуальної ініціативи. Саме тому вона називалася командно-адміністративною – адже функціонувала від команди зверху й адмініструвалася обмеженим колом людей. Власне, так вона продовжує функціонувати й досі – в бюджетному секторі.

Як це виглядало в культурі? Художник залежить від керівника спілки, який розподіляє блага, керівник спілки – від міністра, міністр культури – від міністра фінансів, а ще раніше – від секретаря КП УРСР. Ніяких конкурсів і відкритих процедур, все в руках розпорядника. Директори музеїв старої школи розповідають, що міністри часом просили організувати їм зустріч із партійним керівництвом, бо сам міністр був лише адміністратором так званої мережі культури без оперативного доступу до справжнього контролера ресурсів. Тобто сила була і великою мірою залишається досі там, де концентруються ресурси.

культура 2+

Саме тому в культурі пострадянської України розвинувся цілком незалежний від бюджетного недержавний сектор. Ці два сектори діють за відмінними правилами, у них різні традиції, навіть люди, які там працюють, часто не знають одне одного. Бюджетний сектор функціонує як замкнутий, зосереджений на собі, де вся увага спрямована всередину і нагору – до керівництва. Начальник тут і досі – грізне божество.

Небюджетний сектор має значно більше свободи: тут все більш горизонтально, тут значення мають досягнення і зв’язки на міжнародній арені, тут панує голод і бідність ресурсів. Покоління ентузіастів виснажуються і відходять, залишаючи місце наступному такому поколінню аж до моменту його виснаження.

Що з цим робити? Задушити контролем і браком ресурсів, чи дати поштовх до розвитку культури? Останнє вимагає переформатування всієї системи державного управління, тому у досвідчених апаратчиків така постановка питання викликає лише глум – все це видається їм наївною боротьбою з вітряками, а ініціатор такої боротьби проголошується неадекватним романтиком. Тому з моменту незалежності Україна йшла першим шляхом: залишити все, як було раніше. Мало який романтик хотів наразитися на глум апаратчиків. Це призвело до того, що бюджетний сектор культури все більше занепадав – відсутність свободи більше не компенсувалась фінансуванням, а небюджетний сектор ставав більш емансипованим. Яскравий симптом такого розриву: поява наполегливих вимог узагалі ліквідувати державу в особі Міністерства культури, коли йдеться про культуру. Інколи – разом із бюджетним сектором.

Отже, коли ми з колегами почали працювати на експертній платформі Культура-2025, ми поставили собі й культурній спільноті питання: «Якою мала би бути культура України в майбутньому і що для цього треба зробити?»

культура 4+

По-перше, культура – це не завжди галузь, а по-друге, складно уявити собі, як можна керувати Оксаною Забужко і Владом Троїцьким. Для них можна створювати умови, заохочувати їх писати, ставити спектаклі, але аж ніяк не визначати, що саме вони повинні створювати.

Тобто, Міністерство культури повинно зберегтися в структурі Уряду, але воно має перестати бути керівним органом для базової мережі культури. Міністерство має розробляти механізми стимулювання культури, при чому, всієї культури, а не лише бюджетного сектору – індивідуальної творчості, креативних індустрій, експериментальних проектів і багато іншого. І рішення, кого саме стимулювати, мають приймати не штатні працівники міністерства і аж ніяк не міністр в ручному режимі. Це повинні робити компетентні фахові ради.

З іншого боку, міністерству не варто й далі утримувати під своїм крилом власне виробничі підрозділи – ті, де виробляють культурний продукт, а не стимулюють його. Наприклад, власне газетно-журнальне господарство чи центр культурних досліджень. І видавництва, і дослідження варто стимулювати через програми відкритого для всіх зацікавлених фінансування. Тобто, ті ж кошти, якими оперує міністерство нині, варто спрямувати інакше. Звичайно, за умови виконання кваліфікаційних вимог. Набагато ефективніше фінансувати ініціативи, які не один рік поспіль існують на чистому ентузіазмі, але зарекомендували себе в експертному середовищі, ніж реанімувати власне видавництво. Ті ж кошти варто спрямувати в недержавний сектор. Таким чином міністерство перестане бути лише адміністратором базової мережі культури, а стане справжнім джерелом культурної політики.

Отже, щоб створити таку відкриту, учасницьку систему управління, нам потрібні численні експертні ради, конкурси, відкриті добори – все, що забезпечить відкритий доступ творця до ресурсів і системи прийняття рішень. Так система функціонує в багатьох розвинених країнах. Треба відмовитися від практики, коли експертні рішення – наприклад, який проект фінансувати – приймають функціонери, а не експерти. Художник, музей, філармонія, режисер і т.д. мають знати, що покроково слід зробити, щоб отримати фінансування, нового керівника, нові законодавчі стандарти. Процес прийняття рішень в культурі не має відбуватись кулуарно, він має бути відкритим. Наприклад, через спеціально створений Український культурний фонд або окремі програми Міністерства культури.

Читати за темою: Культурна дипломатія в дії: як український кінематограф допомагає реалізувати національні інтереси?

Для цього доведеться змінити численні законодавчі норми, зокрема, в бюджетному кодексі, і прийняти деякі нові. Це тривалий і складний процес, але саме для цього й існують органи влади. Нещодавно прийнятий закон про конкурси на посади керівників закладів культури – добрий приклад в цьому контексті. Таких продуманих законів треба більше.

Наступний крок: перейти до моделі інституції культури, яка орієнтується на потреби суспільства, на свої аудиторії, а не на своє начальство і на головного розпорядника коштів. Інституції культури, і бюджетні особливо, мають керуватися інтересом цього суспільства, оскільки фінансуються коштами всього суспільства. Вони повинні бути максимально автономними в своїй діяльності, і тут знову необхідно вносити зміни в законодавство, і не галузеве, а, так би мовити, загальне.

Це вже окреме велике завдання: переглянути, що перешкоджає інституціям цивілізовано функціонувати в Україні – всі ці норми бюджетного кодексу, класифікатори професій, особливості тарифування, тощо. Це довга і клопітка робота. Вона триватиме не менше, ніж кілька років.

Впровадити учасницьку модель урядування в культурі і суспільно орієнтовану модель діяльності інституцій культури – це дві з п’яти цілей, запропонованих у стратегії, створеній на платформі Культура-2025.

Ще одна інституційна мета – модернізувати систему освіти. Нинішня система породжує неймовірні курйози у вигляді позбавлених сенсу дисертаційних робіт і не дає ані знань, ані вмінь, адекватних стрімким змінам у світі. Стратегія пропонує низку завдань, як саме почати переходити від теперішнього стану речей до більш адекватного викликам, з якими має справу і людина, і інституція.

культура 3+

Одне із завдань – стимулювати адаптацію кращих світових практик викладання шляхом спеціального фінансування або підтримувати освітні проекти типу «рівний-рівному», коли колеги вчаться одне в одного. Впевнена, що Національний художній музей України має такі знання і навички, якими міг би поділитися з іншими, наприклад, регіональними, музеями. Такий обмін знаннями треба стимулювати, спрямовуючи фінансування через відкритий конкурс. Тобто, музей повинен хотіти ділитися навичками, а не ділитись ними внаслідок адміністративного розпорядження. Адміністративний спосіб надзвичайно ефективний для перетворення доброї ідеї на безглузду формальність типу звітно-оглядових концертів. Немотивований колектив не зробить чудового проекту. Треба стимулювати, а не змушувати.

Ще дві цілі спрямовані на те, щоб актуалізувати освітній, інноваційний та комунікаційний потенціали культури і посилити роль культури як чинника порозуміння в суспільстві.

Але в чому сенс самої культури, в такому разі? Яка її місія? Після численних експертних обговорень, ми дійшли до висновку, що місія культури полягає в тому, щоб дати змогу людині і суспільству осмислювати власний досвід, уявляти і планувати своє майбутнє в мінливому світі.

До прикладу, візьмемо, один з найвидатніших українських фільмів останніх десятиліть – «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. «Плем’я» допомагає замислитися про стан суспільства, його біль і поразки, про індивідуальні прагнення і травми, про світ, який багато з нас може не розуміти (маю на увазі світ людей, які не чують), і підштовхує розпочати суспільну дискусію. Цей фільм робить нас чутливішими, заохочуючи нас до осмислення свого суспільного досвіду. Інший приклад – роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Чим він є з точки зору суспільного розвитку? Можливістю осмислити приховану, заборонену історію України й особисті історії українців, а також те, як давні драми формують наше сьогодення.

Читати за темою: Музика часів української революції очима російського політолога Андрія Окари

Звичайно, ні роман, ані фільм не є способом прямого вирішення суспільних проблем, але їх поява – це стимул до того, щоб почати думати над цими проблемами. З цієї точки зору культура є чимось значно більшим, ніж засіб декорувати реальність за допомогою приємної музики чи красивого живопису. Ігнорувати потенціал культури для суспільного добробуту нині – це варварське марнотратство.

Власне, уся стратегія-2025 спрямована на те, щоб видобути цей потенціал, щоб рухатися в бік сталого розвитку всього суспільства. А для цього необхідно абсолютно подолати стару радянську інерційну командно-адміністративну систему.

Це мета номер 1. Її збереження архаїзує державний апарат, все більше відриваючи його від реальності. Ця сталінська за суттю система поглиблює розлам між офіційною бюджетною і неофіційною недержавною культурою, послаблюючи їх обох і знищуючи весь їхній потенціал. Прийняття описаної тут стратегії – в ідеалі, за основу для розробки Закону про основи культурної політики на 2016-2020 рр. – допоможе нам почати рухатися від старої командно-адміністративної системи контролю творчості до інклюзивної системи стимулювання творчості. Зараз прийшов той момент, коли треба вирішити, чи розвивати культуру, прориваючись крізь опір системи і зневагу досвідчених апаратчиків, чи душити її прокрустовим ложем старих УРСР-івських норм.

Share.

Comments are closed.