Зустріч Патріарха Кирила і Папи Франциска, як черговий кульбіт кремлівської пропаганди

0

За декілька днів, що минули з зустрічі на Кубі Папи Римського Франциска і Патріарха РПЦ Кирила, її вже встигли наділити епітетами, зміст яких, на перший погляд,  діаметрально протилежний – від епохальної до провальної. Та парадокс і полягає в тому, що вона дійсно є такою. Перший епітет ніяк не нівелює другий, так само як і другий  – перший. Навпаки, це – той дивовижний випадок, коли антонімічні поняття можна констатувати як синонімічні.

Але перед тим як заглиблюватись в деталізацію події, в начебто фіналізовані результати, варто усвідомити дві речі. Перше – в цій грі, яку затіяв Кремль навколо тонкої матерії релігійних стосунків, як інструменту управління і впливу, все тільки починається. Друге – те, що бачили очі мільйонів вірян всіх православних і католицьких конфесій – лише верхівка айсбергу. Та й ця видима частина нагадує скоріше ілюзорну яскраву картинку, справжні барви якої – зовсім інші.

«Те, що люди будуть пам’ятати, це є обійми і обійми є святою річчю, але Ви скажете, що навіть Юда поцілував Ісуса Христа, але потім зрадив. Але часом усі ми є маленькими зрадниками», – цей коментар, описуючи всю складність релігійних процесів,  зробив на прохання Блаженнійшого Святослава (Шевчука) Апостольський Нунцій в Україні Архієпископ Клаудіо Гуджеротті.

Як бачимо, події, коментарі, погляди мають зовсім різне забарвлення. Проте з цієї мозаїки, за принципом велике бачиться на відстані, складається чітке зображення чудово спланованої акції або,  якщо кому так вбачається, – спецоперації.

Забутий зачин та не згадувані передумови

В Москві про зустріч двох релігійних лідерів з задоволенням кажуть як про взаємний крок Росії та Заходу назустріч одне одному. Така реакція – зрозуміла й очікувана, бо це додає імунітету хворій доктрині «русского міра». Але за цим словоблуддям проглядаються цікаві деталі.

Неофіційний спікер та «головний місіонер» Російської православної церкви Андрій Кураєв називає зустріч із Папою дорученням Володимира Путіна: «То, что решение о встрече, готовившейся десятилетиями, было принято именно сейчас, – знак того, что пришел какой-то новый импульс. И связан он явно не с трагедией ближневосточных христиан, которая тоже длится не первый год и не первое десятилетие. Если бы именно это было поводом для встречи, то Папа, наверное, встретился бы с антиохийским патриархом».

inx960x640Тобто, з його слів є можливість вивести доволі нескладний, прямолінійний, алгоритм стратегічного мислення кремлівських «джеймс бондів».

По-перше – найочевидніше – Патріарх Кирило-Гундяєв діяв за узгодженою з правлячим московським кланом схемою.

По-друге – цей план (читай – спецоперація) розроблявся досить довгий час – «готовившейся десятилетиями» – і був реалізований в найбільш зручний та вигідний момент.

По-третє – цей момент настав, коли «пришел какой-то новый импульс». Оптимісти вважають, що той імпульс прийшов тоді, коли Володимира Путіна притиснули з усіх боків. І він, бідолашний, вийняв з рукава останній козир – пана Гундяєва – і відправив здобувати собі індульгенцію.

«Ця зустріч – один з останніх козирів Путіна. Залучення саме церковного фактору, і Папи, як глави світської держави, говорить про те, що справи Путіна вже зовсім погані», – говорить релігієзнавець Олександр Саган.

Проте навіть неозброєним оком видно, що це – не спонтанний, а прорахований крок, зроблений всупереч всім раніше оприлюдненим принципам Кремля і Московського патріархату. Він втілений цинічно, швидко і безкомпромісно. І це є лише перший крок в багатоходовій комбінації Володимира Путіна, який давно вже для себе вирішив, що «на войне все средства хороши». Церковний бліц-криг Патріарха Кирила – ще одна бойова складова гібридної війни, яку веде російська верхівка.

У 2001 році  приїзд Папи Римського Івана Павла ІІ до Києва викликав неймовірну істерику у Російської церкви та УПЦ Московського патріархату. На протести в Києві масово виходили промосковські адепти, влаштовуючи хресну ходу. «Росія влаштовувала істерику на межі кінця світу, бо Папа приїжджає на територію слов’янської країни. А зараз все тихо сприймається і всі ці крикуни про те, що Папа – ледь не посланець диявола, раптом все забули», – вже більш справедливо констатує Олександр Саган.

І четверте – великому захиснику християнства  патріарху РПЦ Кирилу, глибоко байдуже на поневіряння віруючих, в гарячих точках на Близькому Сході –  «связан он (той славнозвісний імпульс) явно не с трагедией ближневосточных христиан». Тому російські бомбардувальники нещадно перетворюють в попіл квартали сирійських міст, не дивлячись на можливу загибель християнських послідовників.

«Чудотворний імпульс», як частина стратегії вичікування

Після зустрічі Понтифіка та Патріарха, церковні діячі, релігієзнавці та інші експерти зосередили увагу на критичному аналізі пунктів декларації, що була підписана. І лише декілька окремих знавців звернули увагу на іншу важливу деталь. Влучність моменту, відчуття того самого «імпульсу», коли російська церква зробила свій хід.

Провести зустріч з Патріархом РПЦ прагнули й попередні папи. Кожен з них керувався чинниками, важливими на той період часу, та власним баченням ситуації. Досить наполегливим був Папа Іван-Павло ІІ. Однак московська церква всі запити або відхиляла, або ігнорувала. Чому? Все навпаки повинно було б спонукати до подібного контакту: Іван-Павло ІІ – перший в історії католицької церкви папа-слов’янин, що народився в Польщі біля Кракова, він був добре обізнаний у європейських політичних і релігійних реаліях, його називали, щонайменше, папа-дипломат. Чому тоді ігнорування?

Якраз саме через вище згадані риси! На відміну від нього, Папа Франциск – більше церковник, ніж дипломат, виходець з Латинської Америки, менше обізнаний в тонкощах європейських стосунків, людина іншого менталітету. Можна з великою долею вірогідності припустити, що саме на це й був розрахунок Кремля. Тому така різка зміна риторики, поведінки, відношення – не слід забувати, що саме Патріарх Кирило звернувся до Понтифіка з пропозицією про зустріч. З якого дива?

На підтвердження можна навести факт, який зазначають навіть в УГКЦ: документ готувався з православної сторони митрополитом РПЦ Іларіоном Алфеєвим, одним з ідеологів «русского міра», а з боку Ватикану – кардиналом Куртом Кохою та Папською радою. І що стосується питань про Україну, навіть в розрізі УПЦ Московського патріархату, то їх писала російська сторона.

fefef

«Згадана в документах Папська рада компетентна в богословських питаннях у стосунках із різними християнськими церквами і спільнотами, але аж ніяк не в справах міжнародної політики, особливо в делікатних питаннях російської агресії в Україні. Цим і скористався Відділ зовнішніх церковних відносин РПЦ», – зазначив настоятель УГКЦ Святослав.

Тому невипадково на зустріч на Кубу Патріарх Кирило узяв не настоятеля УПЦ МП Онуфрія, а керуючого справами церкви – Антонія. Офіційно – для того, аби навідати українську православну діаспору на Кубі. І так само не випадково Антонія Папі Франциску Кирило представив, як заступника керівника своєї церкви в Україні.

Ремарка, що доповнює картину

Наступний факт може здатися таки ремаркою. Проте…В релігійних колах всім відомо, що у червні цього року на Криті вперше за 1000 років має відбутися Всеправославний собор, куди приїдуть представники всіх помісних православних церков світу. На цю подію дуже чекали в Україні. За попередніми домовленостями, на соборі мали розглядати питання автокефалії: хто та за яких умов може надавати самостійність і незалежність церквам. Зокрема, українським.

Для Московського патріархату можливе визнання української автокефалії гірше ніж… Не будемо грішити… Патріарх Кирило через настоятеля УПЦ Московського патріархату Онуфрія, вдався до дипломатичного шантажу, погрожуючи не поїхати на собор і тим самим його зірвати. За правилами, зібрання не може відбутися, якщо хоч одна церква не згодиться приймати в ньому участь. Під таким потужним тиском на підготовчій усеправославній нараді в Шамбезі (Швейцарія) питання автокефалії було знято.

«На жаль, іноді церкви одна одну, так скажімо, шантажують участю чи не участю у соборі. Мені, як православному християнину, хотілося б бачити цю вселенську єдність у любові, а не дипломатичні ігри довкола важливих питань», – говорить колишній голова синодального просвітницького відділу УПЦ (МП) отець Георгій Коваленко.

У Лаврі ж представник Російської церкви в Україні інформацію про заколот прогнозовано називає чутками, а автокефалію Київського патріархату – не більше, ніж марними сподіваннями.

«Є роз’яснення Константинопольского патріархату, де сказано, що Москва дуже по-своєму витрактовує рішення Всеправославної наради, яка відбулася в Шамбезі», – пояснює релігієзнавець Олександр Саган.

Cлавнозвісні параграфи

«Багато хто звертався до мене з цього приводу (пунктів декларації – ред.)  і говорили, що відчувають себе зрадженими Ватиканом, розчарованими половинчастістю правди в цьому документі і навіть непрямою підтримкою з боку Апостольської столиці агресії Росії проти України. Однак я закликаю наших вірян не драматизувати цю декларацію і не перебільшувати її значення для церковного життя», – так прокоментував вже славнозвісні провокативні пункти декларації Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженнійший Святослав (Шевчук)

Найбільшої критики зазнав параграф 26. Дослівно в ньому йде мова про наступне: «Мы скорбим по поводу вражды в Украине, которая уже унесла немало жертв, нанесла многочисленные раны мирному населению и привела к глубокому экономическому и гуманитарному кризису в обществе. Мы призываем все стороны, задействованные в конфликте, проявить рассудительность, социальную солидарность и действенное миротворчество. Призываем наши Церкви в Украине работать для достижения общественного согласия, сдерживаться от участия в противостоянии и не поддерживать дальнейшее развитие конфликта».

За визначення Мирослава Мариновича, віце-ректора Українського Католицького Університету у Львові, «у параграфі міститься непрямий натяк на те, що російське православ’я в зоні конфлікту є миролюбним, тоді як «уніати» і «раскольнікі» підживлюють конфлікт. Саме так цей параграф буде використано Москвою в найближчому майбутньому.

Другий момент – в параграфі немає жодної згадки про очевидну для всього світу причетність Росії до конфлікту. Те, що на нього погодилися ватиканські дипломати і Папа – екстраординарно. Природу «українського конфлікту» ще можна було не розуміти влітку 2014 року, але «наївна необізнаність» на початку 2016 року вочевидь обтяжує сумління Ватикану.

І третій аспект.  В кубинській Декларації є одна «невеличка» зміна: в ній ідеться вже не про Східні Католицькі Церкви, а про церковні спільноти. На світське вухо різниця ніби й непомітна, але еклезіальна реальність за цими визначеннями радикально відмінна! І Ватикан чудово усвідомлює цю різницю, коли, скажімо, розрізняє «протестантські Церкви» і «протестантські церковні спільноти». Тому про простий недогляд тут говорити не доводиться».

 Маємо додати, що українські релігійні експерти і українські церкви фактично єдині в розумінні і ставленні до декларації.

 «З нашого багаторічного досвіду можна сказати: коли Ватикан і Москва організовують зустрічі або підписують якісь спільні тексти, то нам не варто чекати від цього нічого хорошого», – резюмує  Блаженнійший Святослав (Шевчук).

17594

«Вказані вище пункти Декларації пройняті духом гірших зразків світської дипломатії, сповнені двозначних натяків, необ’єктивних оцінок та безпідставних тверджень…

 Ми вважаємо неприйнятною «дипломатію», коли рішення про Україну і українські церковні та суспільні справи ухвалюють без представників України, ігноруючи їхню думку і позицію…

Від Московського Патріарха, який залежить від Кремля, ми не очікували чогось іншого. Але підпис Папи Римського під цими формулюваннями став для багатьох, в першу чергу в Україні, великим розчаруванням», – так висловлюється у своїй офіційній заяві Українська Православна Церква Київського патріархату.

Констатувати поразку сьогодні, щоб перемогти завтра

Чимало експертів визнають факт зустрічі двох глав церков і підписання ними суперечливої декларації, якщо не поразкою, то великим прорахунком української політичної і церковної дипломатії. Так, це прикро, але було досить передбачувано, особливо щодо політичної сторони питання. І гірше за все, що допущені помилки є вже системними.

Державні інституції, які мають нести відповідальність за подібні до описаної ситуації, навчились лише констатувати подію, засуджувати вже вчинене, але не передбачати її. «Випадковості» з визначенням Криму, як території РФ у деяких європейських ЗМІ, нібито «зґвалтована» мігрантами російська дівчинка у Німеччині, вихід в прокат у Франції і початок фільмування в Нідерландах картин антиукраїнського спрямування – все це ланки одного ланцюга, прораховані кроки кремлівського пропагандистського паровика.

Проте влада й досі знаходиться у своєму штучному мікро-всесвіті, надто поглинута питаннями чергових внутрішніх «перерозподілів» і «дерибанів», реагуючи тільки коли припече, як у випадку з зустріччю Патріарха Кирила та Папи Франциска. Так, вони діяли на релігійному полі, але всі чудово розуміють потужність впливу саме релігійного і церковного фактору на громадську думку. Особливо це стосується західних країн, де церква – вже традиційний ментальний фактор. Саме на це й був розрахований черговий кремлівський кульбіт. Наслідки його не примусять себе довго чекати.

Share.

Comments are closed.