Ірина Старовойт: «Ніхто не уникне змін. Треба мати відвагу подивитися їм в обличчя»

0

Автор: Оксана Розумна
Джерело: Korydor

Довгий час назва «Гронінген» мені мало про що говорила – це було просто місце на карті Європи. Більше довідалася про нього одного весняного дня на «Книжковому Арсеналі», коли потрапила мені до рук книга поезій «Гронінгенський рукопис».

Нинішньої зими, коли зв’язок із Голландією зазвучав у особливий спосіб, я повернулася до цієї книги, відчувши бажання поставити кілька запитань її авторці, — поетці, перекладачці, дослідниці літератури і пам’яті, людині молодій, але багатій досвідами, яка довго і плідно мандрує різними країнами та літературами, — Ірині Старовойт

Як Гронінген опинився в назві твоєї книжки?

Треба спершу пояснити, як я опинилася в Гронінгені. Я приземлилася в Амстердамі у грудні 2012, надвечір великого снігопаду, поїзди скасовували, і я ледве дісталася залізницею до міста, де мені належало прожити увесь наступний рік. Опівночі на вокзалі мене виглядав професор славістики Сандер Брауер. Я мала стати його співрозмовницею і співробітницею у більшому міжнародному дослідженні про незакінчені війни у Східній Європі. Уже на місці я довідалася про активний осередок Amnesty International у Гронінгені, який в часи радянських репресій опікувався долею дисидентів і листувався з моїми земляками, українцями, членами Гельсінської групи, ув’язненими за свої політичні переконання в часи холодної війни.

Тому Гронінген для мене став місцем діяльного і розумного співчуття, де екран комп’ютера приймав і передавав не просто мегабайти інформації, але й терабайти дуже конфіденційних роздумів-розмов про сенс історії в людському вимірі, про висхідну спіраль насильства, в якій колишні жертви можуть ставати катами, про пошуки символічної справедливості. Отож, рукопис моєї книжки названий дуже просто – за місцем її укладання. Я переконана, що в іншому місці буда б написана якась інша книга, а ця могла з’явитися тільки там.

is1

«Гронінгенський рукопис». Мотиви традиційної дельфтської кераміки у виконанні «Аґрафки»

Які відбитки Голландія залишила в тобі? Яку частину голландської культури ти асимілювала?

Нідерландці виявилися людьми, які здебільшого цінують і бережуть те, що й мої рідні та друзі в Україні – ніжність, уміння допомагати і бути корисним, добре ім’я, відчуття дому і можливість вільно й радісно його покидати, пускаючись у мандри. Голландці справили на мене враження рухливої, мобільної нації. Цікаво, що мої нові колеги, молодші й старші за мене, виявились затятими мандрівниками, вони звідали далекі (екзотичні як на мене) країни і знали міста, околиці, смаки й звичаї своїх європейських сусідів досить детально, з власного досвіду.

Нідерландський стиль життя, як мені видається, націлений на рівновагу в русі. Це і зовнішня стриманість – в емоціях, в кольорах, в жестах і внутрішня робота. Що культура виникає за рахунок пізнання і опанування природи – це не порожні слова. Значна частина голландської землі розташовується нижче рівня моря і вони століттями працюють над високими технологіями, що дренують польдер та убезпечують сушу перед наступом світових вод.

Голландці живуть в маленьких помешканнях, але утримують на свої податки великі публічні простори громадської взаємодії. Кожна мешканка чи мешканець країни уміє плавати (це частина дошкільної програми) і чимало вміють стернувати човен. Вони, як і ми, українці, вирощують власні квіти і овочі. Але на відміну від нас, їм змалечку прищеплюється екологічна свідомість, працелюбність і пошана до праці, турбота про ближнього і увага до деталей. Бачачи все це, приміряючи на себе, навіть підсвідомо, певно, його і засвоюєш. Після року в Нідерландах у мені стало більше рівноваги і рішучості «розумно втручатися» у навколишню дійсність.

Якби ти була архітекторкою місць пам’яті, то в якій країні і на якій глибині часу ти б їх проектувала?

Місця пам’яті – а радше місця важкої пам’яті – переважно з’являються після довгої непам’яті, як вибачення, як відшкодування за те, чого ні вибачити, ні відшкодувати по суті не можна. Це щось як Нагадування про рабство (Slavernijmonument), споруджене за проектом сурінамського скульптора Ервіна де Вріса в Остерпарку в Амстердамі. Вони стосуються не так спогадів окремих свідків, як колективного усвідомлення, що цілий потужний пласт моєї культури, ціла епоха з усіма її досягненнями, базувалася на глибинних злочинах проти людяності, расизмі і сегрегації.

is2

Slavernijmonument, Амстердам

Суттєва різниця між Королівством Нідерланди і Російською імперією, а далі Радянським Союзом, полягає у тому, що в 20 столітті, особливо після досвіду Другої світової війни, голландці поступово деколонізувалися (так, той процес стосується не тільки самосвідомості колонізованих, але й колонізаторів), а радянські росіяни – ні. Нідерландці спромоглися визнати незалежність чужих, колись ними завойованих спільнот і навіть ще деякий час економічно допомагати їм після розриву.

Якби нідерландський автор використав певні образи з України, які з них були б одразу упізнані? Чим Україна може бути цікавою в Нідерландах?

Україна може бути цікава всім: вона спадкоємиця Київської Русі, два століття входила до федерації Річ Посполита, була і залишається домом християн, юдеїв і мусульман. Вона є питомою частиною інтелектуальної та матеріальної цивілізації Європи. Період, на який вона зникла з європейських карт, порівняно недовгий – два століття. Але по факту, впізнаваного іміджу Україні бракує.

Хоча в Голландії знають наших спортсменів, ІТ-ішників, музикантів, кінодокументалістів. Колись знали наших дисидентів і борців за права людини. Читали «Bloodlands» Тімоті Снайдера. Знають, що Україна – немала країна, з активною й освіченою молодою генерацією, але бідна і з багатьма корупційними скандалами. І ще, що приблизно раз на десять років у нас відбуваються великі політичні протести, які показують по телебаченню. Про нас ще недавно думали гірше, ніж про Грецію, а про Грецію в ЄС хорошого не думали. Якщо в сучасності ти – лузер і не можеш сплатити по рахунках, то факт, що тисячоліття тому на твоїй землі була колиска Європи, не допомагає.

Якраз на моє покоління і на тих, що йдуть за нами, припадає місія змінити або поламати цей  стереотип. Це складно, бо козирною картою російського наступу на Україну є її дифамація і дискредитація.

Як цьому може зарадити поезія? Напряму ніяк. Кожен мусить сам подбати про достовірність і повноту джерел. І тут (несподівано) поезія, яку вигнали в вікно, може повернутися через парадні двері. Тому що поет має повагу до окремого людського досвіду, окремого людського голосу, з яких складається кантата людяності. Тому що сучасний поет більше слухає, ніж говорить, крізь нього говорять «звичайні люди». І якщо ті, які читають і думають (а більшість моїх голландських друзів читають і думають), хочуть щось зрозуміти про пересотворення глобального світу, в якому нам усім доведеться жити, то варто часом читати вірші.

У 2015 четверо нідерландців випустили книжку про моє рідне місто «Львів. Місто парадоксів». Фотограф і архітектор Долф Кестлер (Dolph Kessler), містобудівничий Кеес ван Руйвен (Kees van Ruyven), журналіст Мігіл Дріеберґен (Michiel Driebergen) та філософ Рууд Мей (Ruud Meij). Це несподівано уважний погляд на Львів і Україну, на формування тотожності з місцем, на те, як місто змінює своїх мешканців, а мешканці – опікуються своїм містом, змінюючи його на гірше чи на краще. Ніхто не уникне змін. Треба мати відвагу подивитися їм в обличчя.

Share.

Comments are closed.