Куди рухається українська фотографія. Архіви Віктора Марущенка

0

Автор: Тетяна Терен
Фото: Дмитро Ларін
Джерело: Українська Правда

uarhВіктор Марущенко – унікальна постать і в українському мистецтві, і в українській журналістиці. Він почав фотографувати понад сорок років тому, був учасником понад 60 персональних і групових виставок як в Україні, так і закордоном.

Перемога фотографів-аматорів і брак аналітичного мислення

Чи не здається Вам, що сьогодні настав час не фотографій, а картинок? У зображеннях, які ми розміщуємо в соцмережах або пересилаємо одне одному замість повідомлень, важить не якість, а інформація, яку можна швидко передати.

У наш час фотографію використовують із різними цілями: інформаційними, комерційними і як виставковий об’єкт. Хоча у нас ці межі складно простежити, бо арт-фотографію, крім PinchukArtCenter, по суті, інші галереї в Україні не виставляють. Тоді як, приміром, у Німеччині все дуже чітко поділено і рухається за своїми законами.

А якраз в інформаційній фотографії нині якість стала фактично неможливою, її головними творцями стали аматори. Сьогодні всі відомі світові інформагенції і фотобанки скуповують любительські знімки, тому що професійні фотографи не встигають усе охопити. Нещодавно зіштовхнулися потяги в Баварії, і з якими фотографіями вийшли новини про це? З тими, які зробили на телефони звичайні люди. Сьогодні кожна людина стала кореспондентом.

Як Ви оцінюєте нинішню ситуацію з фотографією в українських медіа?

Ситуація дуже погана, бо власники наших ЗМІ заощаджують на фотографії. Але є й інша причина – освітня.

Я Вам наведу приклад. Багато фотографів працювало на Майдані, а потім вони прийшли до мене і попросили допомогти зробити про ті події фотокнигу. Але коли ми склали докупи фотографії цих 15 авторів, вийшло півтори тисячі знімків на тему, хто і як у ті дні кидав коктейлі Молотова. Тобто аналітично зняти Майдан наші фотографи не змогли.

Всі фотографували з думкою про те, що вони зможуть це продати Reuters, Associated Press, тому шукали якусь гарячу картинку.

І коли ми надіслали відібрані фотографії швейцарському видавцеві, він теж сказав, що із них не можна зробити книгу: ніхто з фотографів не зняв людей, які були по інший бік барикад.

І ось минув Майдан, почалася війна, і кого ми маємо сьогодні – поранених, інвалідів, переселенців, сім’ї, які втратили своїх рідних, – дуже багато тем, за якими потрібно стежити. Це аналітика, документальна фотографія, але у нас цим ніхто не займається. Ці теми людина з фотоапаратом в Україні не вивчає. Я не кажу, що все так погано, але на це немає замовлення.

Тобто проблема насамперед фінансова – в тому, що редакції не виділяють кошти на подібні проекти?

Так, немає замовлення, тому ці теми замість нас приїжджають знімати західні фотографи.

З наших авторів аналітикою хіба тільки Олександр Глядєлов займається – це його стиль і теми протягом багатьох років.

Кожен митець має ставити перед собою три запитання: що? як? для чого? І ось це «для чого?» у нашій фотографії зникло. Саме тому на першому місці для сучасного фотографа має стояти освіта. Фотожурналіст – це людина, яка висловлюється за допомогою зображення. Тобто він, як і журналіст, має розробляти свої теми і знаходити для них відповідний жанр.

uarh1

Ми можемо говорити про нові тенденції в українській фотографії після Майдану і війни?

У нас з’явилися фотографи-герої. Наприклад, Макс Левін або Владислав Мусієнко. Вони роблять дуже серйозні фотографії, але знову ж -у них теж немає аналітичного мислення.

Ось вам найяскравіший приклад – росіянин Сергій Лойко, який пише для Los Angeles Times. Їдучи в Донецький аеропорт, Лойко вже знав, що зробить про це книжку, а потім і сценарій. Ось це сучасний фотограф, який має концепт. Лойко все робить правильно. Тоді як наші фотографи зробили знімки, продали – і закінчили з темою.

Проблема архівів: нуль фінансування та ідеології

Окрім відсутності редакційного замовлення на важливі проекти, ми маємо ще одну нагальну проблему проблему архівів.

Збереження, безперечно, потребує державного фінансування. Я дуже добре знаю, навіть на прикладі власного архіву, що, коли його запустити, потім дуже складно відновлювати. А за час незалежності наш державний архів запущено неймовірно. 

У Вас у фейсбуці я прочитала про нещодавню втрату – 2007 року не стало фотографа Миколи Трохимчука, і його архів теж утрачено.

Він помер у 40 років. У нього не було постійного помешкання, тому він і мене просив забрати валізу з його плівками, але де би я її тримав? Я, правда, купив у нього сім робіт – просто, щоб підтримати.

Ті його знімки були в одному екземплярі, бо він зверху на них домальовував щось – переважно аніліном. Це була ручна робота. Ту валізу хтось забрав, і ніхто тепер не знає, де його архів…

В якому стані нині Ваш фотоархів?

Стан нормальний, але мій архів не відсканований – понад 30 років я знімав на плівку. Я двічі подавався на ґранти. У світі це нормальна практика – просити кошти на збереження архіву. У нас це не прийнято, тому мені відмовили. А ціна скану одного фотосюжету в хорошого сканувальника – 5 доларів.

Врешті, я звернувся до Музею театрального, музичного та кіномистецтва й запропонував їм свій архів. Я мав бажання просто їм усе це віддати, але директорка не погодилася – в неї теж немає коштів, щоб усі ці плівки відсканувати!

Нещодавно наші колишні учні запропонували нам зі школою переїхати в одне з приміщень Центру Довженка, де, до речі, є обладнання для сканування. Сподіваюся, там я зможу цим зайнятися.

Кого з відомих митців Ви встигли пофотографувати?

Моя перша дружина була відомою піаністкою, тому вона мене познайомила з багатьма митцями. Я знімав, наприклад, скрипальку Ольгу Пархоменко. Після музикантів пішли художники – Сільваші, Рибачук і Мельниченко, Михайло Грицюк – співавтор пам’ятника Шевченку в Москві… 

Несподіванкою для мене стало те, що у Вашій творчій біографії була ще робота на Кучму і Януковича. 

Я був їхнім фотографом, а не членом партії. Не думаю, що від таких речей потрібно відмовлятися. Я працював із політтехнологами. Людей, яких ми мали знімати, вони не називали Кучмою чи Януковичем – це були «клієнти». Згодом майже рік я працював іще з Яценюком. Тому це був насамперед заробіток – після цього можна було деякий час не дбати про гроші.

Фотограф – це людина образів, а не слів, через це в його роботі немає жодної ідеології. Тому я не бачу у цьому чогось страшного. Коли б я був райтером і писав для них тексти, тоді – можливо.

Дозвіл на постановку і головні українські теми

Школа фотографії Віктора Марущенка існує вже 12 років і до сьогодні це один із небагатьох українських закладів, в яких навчають фотографії. Чи вдалося Вам реалізувати ті завдання, які Ви ставили перед собою на початку створення школи?

Ідея школи належала моїй дружині-німкені. Вона якось зауважила, що в моєму віці потрібно не з фотоапаратом бігати, а викладати. На початку ми хотіли зробити такий курс для підвищення кваліфікації фотокореспондентів, тому що більшість із них не мала освіти, хоча зараз ситуація трохи змінилася. Тоді до нас прийшли Толя Степанов, Діма Стойков, Макс Левін, Павло Подуфалов.

А потім настав 2008 рік, і ми побачили, що всі наші хлопці втратили роботу. Тому ми вирішили закрити школу, щоб не примножувати безробітних. Але тоді ж почався рух із мистецькою фотографією – світ відходив від форми і перейшов до ідей.

Врешті, ми знову відновили школу, але тепер уже почали робити акцент на сучасній фотографії. Тобто ми більше не готуємо фотографів, бо вони просто не знайдуть собі роботу.

Чому Ви перестали фотографувати?

Повернувшись 2004 року з бієнале в Сан-Пауло (Віктор Марущенко представляв проект «Донбас країна мрій», куратор Єжи Онух. ред), я зрозумів, що вище як фотограф я піднятися не зможу. Мова не про фізичні можливості, а про те, що на той момент фотографія дуже змінилася і я зрозумів, що молоді люди роблять уже кращу за мене картинку.

uarh2

Також я розумію, що людина, яка хоче сьогодні працювати з мистецькою фотографією, теж повинна мати відповідну освіту. Інакше вона не навчиться працювати з образами.

Постановочна фотографія допомагає посилити образи. Так, вона сфальсифікована, але вона краще діє. Я це допускаю. Коли ми робили документальне кіно з австрійцями про копанки на Донбасі, це теж була постановка. Ні, режисер не просив героїв танцювати на камеру. Просто кіно потребує світла, і його слід було виставити. Тому сьогодні постановка перемогла репортаж.

Знімки, які Ви зробили 2004 року під час тієї поїздки на Донеччину й Луганщину з австрійською знімальною групою, стали основою однієї з Ваших останніх персональних виставок – «Донбас – країна мрій». Коли Ви працювали над цим проектом, Ви могли передбачити те, що потім відбулося з цими територіями?

Ні, хоча ми дійсно глибоко занурилися в ту дійсність – ми працювали над проектом майже рік.

Але враження від людей у мене лишилися найкращі. Тому я нічого не говорю про нинішню ситуацію і не критикую тамтешніх мешканців. Вони жили як тварини. За роботу на тих копанках їм платили їжею. 

Які би теми, герої змусили Вас сьогодні повернутися до фотографії?

Нинішня ситуація в Україні пропонує нам багато тем. Не так давно з’явилися три дуже сильні виставки. Перша – американець Майкл Стоукс зробив серію знімків ветеранів війни. Потім Саша Маслов презентував свій фотопроект, присвячений ветеранам Другої світової. І «Переможці» Мордерера і Рублевої

Тобто ми можемо говорити про тему ветеранів як певний тренд. Але мені здається, що головною в Україні сьогодні є тема переселенців. Вона поки що у нас абсолютно не розкрита.

Чесно кажучи, я зараз не бачу сенсу у виставках. Вони потрібні для іміджу фотографа (а його сьогодні можна зробити й через інтернет) і для продажу робіт. 

Колись Борис Михайлов сказав, що він не бачить потреби створювати в Україні Музей фотографії, бо вона має бути частиною арт-процесу і виставлятися разом з іншими видами мистецтва. У Вас на це інший погляд?

Я вважаю, що потрібен. Михайлов мав на увазі більше мистецьку фотографію – ту царину, в якій він працює. Але є ж багато інших фотографій.

Наприклад, фотограф працює в газеті, і за весь час його роботи накопичується величезний архів, який потрібно сортувати й постійно актуалізувати. У Швейцарії із сімома мільйонами мешканців є два такі музеї, а в Києві з майже такою ж самою кількістю населення – жодного.

Share.

Comments are closed.