Французькі ЗМІ про те, яким чином Володимир Путін маніпулює ситуацією в Україні

0

Джерело: Challenges 
Автор: Жан-Сильвестр Монгренір
Переклад: Ауріка Світліцька 

3 березня 2016 відбулася зустріч в Парижі між Міністрами закордонних справ Франції, Німеччини та Росії для обговорення виконання  Мінських угод («Мінськ 2», 12 лютого 2015). Кілька тижнів до зустрічі так званого «Нормандського формату», французи та німці чинили натиск на український уряд, закликавши його до активних дій заради  політичних  та економічних реформ, так як ніби йшлося не тільки про корупцію та створення «демократичного ринку». Безумовно, виправлення становища є необхідною справою, але головною проблемою є гібридна війна в Донбасі, а особливо геополітичний конфлікт з великим та загрозливим сусідом України, і ця ситуація знаходиться в руках російської влади.

Труднощі реформи та політична криза

3 лютого 2016  міністр економічного розвитку та торгівлі Айварас Абромавичус вирішив піти у відставку та висловив своє небажання працювати в корумпованій Україні. Така заявка показала масштаб задачі, що залишається виконати. Посли десяти західних країн проявили занепокоєння стосовно цієї справи та свою підтримку Айварасу Абромавичусу. Кілька тижнів до цього, Джосеф Байден, який перебував в Києві, заохочував місцеву владу активізувати боротьбу проти корупції. А Крістін Лагард, директор Міжнародного Валютного Фонду, нагадала їм умови міжнародних позик, виплачених по частках з однією цілю: прискорити реформи (17 лютого, 2016).

Відтоді, відставка Абромавичуса перетворилася на політичну кризу. Коли Прем’єр-міністру Арсенію Яценюку вдалось уникнути  вотуму недовіри на голосуванні 16 лютого 2015, партія «Батьківщина» та «Самопоміч» залишили прозахідну коаліцію. У  Верховній Раді, лише представники Блоку Порошенко та Національного Фронту (партія Прем’єр-міністра), тобто 217 депутатів, й досі умовно підтримують уряд. Політичні угоди дозволили уникнути критики, але звичайний хід роботи не дозволить створити парламентську більшість, яка би займалася базовими реформами.

Під час візиту до Києва 22-23 лютого 2016, Жан-Марк Еро та Франк Вальтер Штайнмайєр, Міністри закордонних справ Франції та Німеччини, закликали українських керівників дотримуватись цілей реформ. Вони також наполягли на виконанні  Мінських угод. Окрім припинення активних військових дій, ці угоди також передбачають конституційну реформу. Вона надає велику самостійність тій частині Донбасу, на якій знаходяться проросійські армійські підрозділи. Нагадаємо, що ці угрупування фінансує Кремль.

Початок виконання цих угод був передбачений в грудні 2015 року, але згодом був перенесений на наступний рік через загострення конфлікту. Крім цього, автономний статус вимагає перегляду Конституції України,  а цей процес, в свою чергу, має бути схвалений більшістю депутатів Верховної Ради. Український політичний клас і народ відмовляються довірити Донбас тим, хто його спустошив, і тим паче фінансувати їх безкорисливо, використовуючи кредит від Міжнародного Валютного Фонду.

Москва отримала вигоду від Мінських угод

Також треба нагадати, що після підписання цих домовленостей, бойові дії на Донбасі не стихли.  Ламберто Занієр, генеральний секретар Організації з Безпеки і Співробітництва в Європі  висловлювався проти  систематичного насилля та бойових дій: більше 600 українських солдатів було вбито, кількість загиблих зі сторони суперника є невідомою. Одним словом, домовленість про  припинення бойових дій не була взята до уваги.

Насправді, Мінські угоди стали вигідною аферою для Москви. Путін представився як «миротворець», якого треба слухатись. Але в дійсності він поводиться як небезпечний гравець, який завжди готовий до війни; ми також пригадуємо нестерпні подяки Франсуа Оланда Президентові Росії під час завершення переговорів. Таким чином, відступ російських солдат, роззброєння армійських підрозділів та встановлення контролю Києва над кордоном з Росією матиме місце лише в кінці Мінського процесу після голосування щодо автономного статусу та проведення виборів в Донбасі.

Звідси постає питання: як чесний та відкритий підрахунок голосів, узгоджений зі всіма стандартами та нормами Організації з Безпеки і Співробітництва в Європі, зорганізувати в таких умовах, тобто під дулом сепаратистських угрупувань? Навіть ті, хто є критичними стосовно українських лідерів та прагнуть великих реформ, не зважаючи на війну в країні, не підтримують організацію вдаваних виборів на Донбасі, регіоні, який покинутий напризволяще російським командирам, що і ведуть війну проти України по довіреності з Москви.

Не зважаючи на очевидне бажання російського президента тримати Україну під натиском та дестабілізувати її для того, щоб повернутися сюди надовго, фальшиві апостоли Росії сприймають його як законодавця моди, як  віртуозного та політичного естета.

В цій справі його бажання сприймаються як реальність, ризикуючи акредитувати російську пропаганду. Ходять чутки про те, що російський президент збився зі шляху у справі з Донбасом, будучи під впливом поганих порадників, він намагався уникнути найгіршого. Кажуть, ніби він звернувся до Парижу та Берліну з метою полегшити йому завдання. Тиск на Київ з боку Франції та Німеччини та очевидна вдячність за право контролю Росії над Україною, відкрили би новий шлях для Путіна.

Інші джерела інформації дотримуються цієї ж ідеї, але аналізують її глибше. Вони пробують пояснити таке відношення до РФ суто прагматично: Росія є щитом Європи проти «Ісламської держави». Бажання Путіна, це – намагання спокутувати провину, бомбардуючи сирійську опозицію та підтримуючи Башара Аль-Асада .

Російський Реваншизм як прояв геополітики

Що в дійсності відбувається? Путін наділив Росію реваншистською силою, яка погрожує континентальній геополітичній структурі:  27% кордонів країн-членів Європейської Ради було встановлені в період між 1989-1991 роками. Граючи на цьому питанні, Путін замахнувся на основні принципи побудови Європи після розпаду СРСР. Заблокований на Донбасі через опір українців та західного дипломатичного фронту, російський президент стає бранцем західних санкцій та потужного спаду в економіці, яка залежна від вартості нафтопродуктів.

Саме тому Путін тягне час на українському фронті та намагається перетворити цю гібридну війну в напружений конфлікт, натискаючи на інший важіль впливу проти Києва (політичний натиск, економічні санкції, кампанії по дезінформації, дестабілізуючі операції). Все-таки, він не хоче втратити можливість взяти вверх коли ситуація стане сприятливою для нього. Донбас далеко не «заморожений конфлікт», це – відкрита рана та «чорна діра», яка в будь-який момент може поширитися й на інші частини України.

З точки зору Кремля, не йдеться про співпрацю для вирішення конфлікту, навпаки, його стратегія – підтримувати вогонь тліючого протистояння. Путін веде довгу геополітичну гру і переконаний, що час на його боці: загострення ситуації в Україні могло б втомити Захід і атака відцентрованої сили в Європі представляє загрозу для євроатлантичних інстанцій (Європейський Союз і НАТО), де кредо – це «кожен сам за себе». Чекаючи хорошої нагоди, Путін вирішив  втрутитись в конфлікт в Сирії. Таким чином Левант став іншим спектаклем нової холодної війни з Заходом.

Загалом, французи та німці мають рацію, що наполягають на тому, щоб українські лідери провели потрібні реформи  з метою оздоровити країну. Україні потрібна допомога, тому що ця суверенна нація, визнана на міжнародному рівні, є жертвою агресії однієї держави, яка хоче взяти реванш за програну холодну війну. І ця держава – Росія – і далі не буде зволікати аби вдатися до зброї для того, щоб змінити лінію кордонів на свою користь.

Тому Україна опинилась у стані буферної держави. Її значення є ключовим для захисту та безпеки єдиної Європи. І проблема лежить в площині навіть не корупції всередині країни, а в цілях Кремля. Напругу між «Росією-Євразією» та Заходом не можливо зрівняти  з випадковим зіткненням: це навмисний, прорахований крок. Ця  геополітична проблема переслідує Старий Світ і тільки дипломатично-військова сила волі спроможна відвернути лихо.

Share.

Comments are closed.