Катерина Петровська: «Могла прийняти німецьке громадянство, але хочу жити в Європі як українка»

0

Автор: Тарас Подолян
Джерело: Gazeta.ua

mpn

Письменниця Катерина Петровська сидить на лавці в ­центрі ­столиці. Живе у столиці Німеччини Берліні. ­Народилася та виросла у Києві. Її ­батько — літе­ратурознавець Мирон ­Петровський

Українська письменниця, 46-річна Катерина Петровська живе в Німеччині 17 років. Рідний Київ навідує щонайменше раз на рік. Тут має батьків і друзів. На початку лютого представила у столиці свою книжку «Мабуть Естер», в якій розповідається про розстріли євреїв у Бабиному Яру. В Німеччині книга розійшлася 70-тисячним тиражем. З німецької на українську переклав івано-франківський письменник Юрко Прохасько. У світі роман видали 17 мовами. Отримав престижні нагороди в Німеччині й Італії. У Німеччині вона працює журналісткою. Має двох доньок 13 і 19 років. Чоловік — німець, співробітник природоохоронної організації «Грінпіс».

Ким почуваєтеся після 17 років життя в Європі: українкою, єврейкою, німкенею, космополітом?

Я українка єврейського походження, громадянка України, яка розмовляє російською. Але насамперед, я – киянка. Рідне місто – завжди зі мною. З якихось сентиментальних міркувань не можу розлучитися з українським паспортом. Хоча давно могла прийняти німецьке громадянство. Не хочу бути емігрантом. Хочу жити в Європі як українка.

Під час презентацій «Мабуть Естер» Ви постійно згадували Майдан. Чим він так важливий для Вас?

Майдан – це чи не найбільш європейське з усього, що відбувалося в Європі. Там були сформульовані речі, які об’єднують. Вони – наднаціональні й надмовні.

Майдан — це моє дитинство. Тут жила, поряд ходила в школу. Можу намалювати карту зрубаних каштанів біля Жовтневого палацу. Пам’ятаю фіалкові галявини на схилах. Майдан з усіма цими сходами й фонтанами ніби спеціально зробили так, щоб обмежити людей у можливості протестувати й збиратися. А ось як усе обернулося — тепер у нас в центрі столиці водночас форум і цвинтар.

Моя книга «Мабуть Естер» закінчується тим, що повертаюся до свого дому на Інститутській. Її написала на початку листопада 2013-го.

Якось в одному із виступів згадали, що Вам «соромно не говорити українською в такий час».

Я не можу вільно розмовляти українською, хоча читаю дуже багато. Поїхала з Києва в Москву в 16 років. Звідти перебралася в Німеччину і вивчити українську не змогла. В умовах війни все загострюється. Російська стала «мовою окупації». Але тим важче людям, для яких вона – рідна. Їм жити з цим.

Мені пощастило, що книжку «Мабуть Естер» переклали спочатку українською, бо російська стрімко втрачає вплив. Так роман отримав більше шансів бути почутим. З іншого боку, наша двомовність – це величезна цінність і потенціал. Європейські еліти прагнуть розмовляти й читати якомога більшою кількістю мов. А ми відмовляємося від того, що маємо.

Адекватні друзі з Росії кажуть мені: «Україна – остання демократична країна, де говорять російською». Не можна асоціювати мову з політикою нинішньої російської влади. Інакше ризикуємо побудувати «русский мир» навпаки.

Змінилося українське суспільство внаслідок війни?

Багато людей змучені цим нескінченним протистоянням. Звідси й агресивні реакції, скажімо, на мову. Нерви на межі.

Як ставитеся до розмов про те, що можете отримати Нобелівську премію?

Дурість якась. У кращому випадку – жарт. Я написала одну книгу. Вона непогана, але не масштабна. Премії – річ хороша, проте дуже умовна. Безліч великих письменників ніколи не отримували жодних премій.

Share.

Comments are closed.