facebooktwittergoogle_pluslinkedinyoutube

Ні війни, ні миру для мешканців колишньої лінії фронту

Автор: Себастіан Гобер, спеціальний репортер в Жованці, на сході України
Джерело: Liberation
Переклад: Вікторія Лобунець

Минув рік після Мінських угод, а мешканці села Жованка, де відбувалися протистояння українських солдатів із проросійськими загарбниками, не розуміють, чому досі лунають вибухи і, чому вони не можуть вільно пересуватися між двома областями сходу України.

«Вони сказали нам чекати. Як довго? Вони кажуть, що це перемиря. Але схованки, в яких ми мешкаємо, щоночі закидають бомбами. Наші будинки зруйновані, у них немає ні води, ні електрики, нам ледве вистачає харчів… З нас просто знущаються!», – Марія Петрівна не стримує свого гніву проти «них», тобто проти українських урядовців, спостерігачів та західних дипломатів. Вона обурюється разом з кількома десятками інших мешканців села Жованка, яке слугувало лінією фронту для сепаратистів та Української армії. «Лише погляньте на це! На будинках немає дахів». Згідно з даними ООН, на спірній території Донбасу конфлікт забрав життя більш ніж 9 тисяч осіб починаючи з весни 2014. І з моменту Мінських угод від 12 лютого 2015 лінія фронту де факто стала кордоном.

Уже рік як протистояння суттєво послабилися. Але сепаратисти не припиняють бомбардувати деякі сектори. Богдан Калашніков, український солдат і член органу військово-цивільної співпраці CIMIC пояснює, що Жованка та сусіднє містечко Зайцеве зараз належать до гарячих точок. Він супроводжує гуманітарний конвой призначений для трьохсот мешканців Жованки, в основному для пенсіонерів, що живуть на окраїні «зони безпеки», тобто між лінією фронту та українськими контрольними постами.

nvn1

«З адміністративної точки зору ми залежимо від Горлівського району Донецької народної Республіки (території, контрольованої проросійськими силами). Це якраз за горою, за десять хвилин звідси… – скаржиться 83-річна Анна Григорівна.- Лікарня, соціальні послуги – все там. Але вже кілька місяців українські солдати не дають нам перетнути лінію фронту. Коли ми намагаємось потрапити до Бахмута (нова назва міста Артемівськ на українській території), нам кажуть, що ми прописані в Горлівці і не дозволяють нам проїхати… Отож, в нас більше нічого немає

«Необґрунтоване шаленство»

Ці мешканці відчувають на собі приниження, навіть утиски з боку української влади. «Армія бомбардує нас щоночі, – продовжує Анна Григорівна. – Ми не розуміємо, чому, адже тут немає за що воюватиЦе – необґрунтоване шаленство». Спостерігачі ОБСЄ регулярно фіксують випадки порушення перемир’я. Голова місії ОБСЄ Александр Х’ю зазначає, що порушення відбуваються з обидвох боків, «навіть якщо неурядові сили частіше, ніж українці, заважають нашим спостереженням».

Якого походження не були б ці бомбардування, вони приводять Анну Григорівну в стан крайньої нервової напруги. «Я пригадую німців в 1941… Це не було так жахливо як те, що ми переживаємо сьогодні». Її ридання раптом перервала лайка сусіда, спрямована на українських солдатів, що стояли біля вантажівки з гуманітарною допомогою: «Якщо це просто їжа, тоді чому Ви озброєні? Вам не здається, що тут вже достатньо зброї?». Солдати залишаються непорушними, вони вже звикли до сварок з місцевим населенням, яке в більшості розмовляє російською. Напруга знову зростає, як тільки розпочинається вивантаження пакунків.

«В основному наші стосунки з населенням досить душевні, – говорить Ігор – солдат, що перебуває в селі вже рік. – Атмосфера налагоджується, коли місцеві мешканці усвідомлюють те, що ми не фашисти і не грабіжники. Але ці люди дуже вразливі, їм необхідно мати кого звинувачувати в своїх бідах. І нехай винними будемо ми, українська армія та уряд в Києві…».

Ігор та ще декілька солдатів зайняті майструванням імпровізованого душу, обкладають його дерев’яними дошками. «Втім я погоджуюсь з ними. Уряду можна докоряти в будь-чому… Ми тут не живемо ні в комфорті, ні в безпеці. Ми теж спимо в підвалі, який щоночі потрапляє під бомби». Ігор повторює думку, дуже популярну в колі українських збройних сил: «Зараз, поки Росія зайнята Сирією, ми могли б запросто відібрати наші території і покінчити з цим. Але порядку ніколи не буде, адже нам кажуть, що Мінські угоди тримають нас у шорах… ».

«Горлівка – це їхнє минуле»

«Мінські домовленості не навели тут порядку. Це жах, а не угода, – каже фінансовий експерт Тетяна Володимирівна. Випадково вона стала координатором місцевої волонтерської асоціації «Допомога Армії», мета якої – спростити процедуру отримання пропусків для жителів Жованки і забезпечити автобусне сполучення до Бахмута двічі на тиждень. – Люди зможуть їздити до лікаря, знімати свої пенсії з банківських рахунків, робити покупки на українській території. Їм потрібно показати трохи «української цивілізації» і дати зрозуміти, що їхнє майбутнє – з нами. Горлівка – це їхнє минуле».

Проте Тетяна Володимирівна не відчуває жодної підтримки з боку київських урядовців в справі пропагування української ідеї. Хоча гуманітарний конвой супроводжують військові органу СІМІС, він проходить довгий контроль, який здійснюється різноманітними і, очевидно, погано організованими підрозділами української армії.

Конвой проходить через головний контрольний пост Зайцеве між Горлівкою та Бахмутом, що не функціонує вже від початку лютого. Там був один із небагатьох пунктів пропуску між сепаратистами та українцями, який контролювали українські прикордонники. Щодня через нього проїжджали до 6 тисяч транспортних засобів. ДНР звинувачує українців в закритті посту з метою підготовки великомасштабних наступальних операцій. Українці це пояснюють тим, що це було реакцією на посилення атак з боку ДНР, які загрожували безпеці пасажирів. Ця ситуація демонструє те, що життя Донбасу ще нескоро повернеться в нормальне русло.

«Гра між ворогуючими солдатами»

«Чи йдеться про відведення важкої артилерії, чи про обмін полоненими, чи про виведення іноземних військ – жодне з базових рішень Мінських угод не виконувалося в повній мірі», – підсумовує Галина Койнаш, експерт Харківської правозахисної групи. Політична частина угод також проігнорована з обох боків.

Політичні незгоди в Києві затримують процес прийняття закону про амністію бійців ДНР та розроблення проекту децентралізації державної влади, що необхідно для надання спеціального статусу сепаратистським територіям в межах єдиної України. Самопроголошений уряд в Донецьку та Луганську відмовляється проводити місцеві вибори відповідно до українського законодавства, як це передбачено Мінськими угодами.

«Для них це велика гра, – так тверезо оцінила ситуацію Марія Петрівна з Жованки.- Це гра між ворогуючими солдатами. Між Києвом і Донецьком. Між Вашингтоном, Москвою та Берліном… Вони граються, для них це – втіха. А ми серед усього цього намагаємось вижити».

Поділитись

Коментарі закріті