facebooktwittergoogle_pluslinkedinyoutube

«Найпершою моєю поезією був вірш про Україну. А чи може бути інакше?» – українська поетеса Вікторія Бричкова-Абу Кадум 

Автор: Альона Москалу, редактор Global Ukraine News

Без слів і мудрості українських поетів неможливо уявити нашу сучасну Україну. Із самого народження поезія супроводжує людину: мати співає своїй малечі колискові, читає дитячі віршики, які вчать дитину любити і поважати батьків, розпізнавати добро і зло. Читаючи поезію люди вчаться цінувати життя в усіх його кольорах.

Наше суспільство ні при яких обставинах не може обійтися без поетів та їх творчості, навіть якщо вони знаходяться поза межами Батьківщини.

Відтак опинившись в далекій і такій незнайомій Йорданії саме поезія та любов до України допомогли поетесі Вікторії Бричковій – Абу Кадум адаптуватися у чужій країні.

16788262_855546201255265_705313788_nGU: Вікторіє, розкажіть, як Ви опинилися в Йорданії?

Моїм місцем народження став такий чудовий край як Буковина, зустрілася з цим світом у місті Чернівці. Батьки були студентами-медиками, по закінченню їхнього навчання довелося трохи подорожувати Україною, остаточним місцем, де осіла моя родина стало смт. Кути, Косівського району, Івано-Франківської області.

Сталося так, що навчаючись в Чернівецькому національному університеті на хімічному факультеті за  спеціальністю хімік-еколог, зустріла свою долю, свого майбутнього чоловіка, який, будучи іноземцем, навчався в Буковинській державній медичній академії. Закінчивши навчання нами було вирішено їхати на батьківщину чоловіка. Отаким чином судилося мені попасти в Йорданію.

Я знаю, покличе у світ тебе завтрашній день…
Й куди  не пішов би  із рідного  свого порога –
Щоб стала  відбитком у тебе на серці лишень
До рідного дому  свята заповітна дорога…
Пропахла  дорога до дому любистком п’янким,
Зросилась  сльозами розлук, що були неминучі…
Подекуди співом вкраїнським лунала дзвінким,
Подекуди вилася терном безбожно колючим…
Дорогу додому  услали гіркі полини,
В туманах надій вона часто самотньо ховалась…
І скільки чужими світами не їздили ми –
Та нитка тоненька ,що з домом єднала-не рвалась…
У сивих світанках блукала вона навмання,
У зливах – дощах засинала під гуркоти грому…
Біг часу міняв з року в рік все  її убрання,
Ім’я лиш її не мінялось – ДОРОГА ДОДОМУ…
Тікала вона крізь зелені дрімучі ліси,
Купалась в студених річках і у жвавих потоках,
Кружляла в гаях під пташині гучні голоси,
Їй спокій давала лиш  зоряна ніч чорноока…
Дорогу додому вінчала квітуча весна,
Садами рясними навчилась гостей зустрічати…
У кожного з нас у житті, наче Мама, одна –
Дорога додому, ДОРОГА ДО РІДНОЇ ХАТИ …

GU: Вікторіє, як зустріла Вас ця країна? Чи вдалось адаптуватись одразу?

В Йорданії нас привітно зустріла родина чоловіка. Звичайно, потім почалися нелегкі будні звикання  до чужої  на той час культури. Це був 2002 рік, інтернет не був доступним в такому обсязі, як зараз, не було такого розвитку соцмереж, через які можна було б отримати більше знань про місце, куди я переїхала, не було можливості познайомитися з такими ж, як я, «емігрантками», щоб якось полегшити процес адаптації до незнайомої дійсності.

Читати за темою: В Йорданії вперше відбувся міжнародний мовно-літературний конкурс імені Тараса Шевченка 

Але я завжди вірила в те, що доля нам не дає випробувань, яких ми не зможемо витримати… Витримала, звикла, прижилася, в арабській родині стала «своєю». Народила п’ятеро діточок, займаюся їх вихованням. Дуже стараюся прищепити їм любов до своєї Батьківщини, бо то також їх коріння, то їх рід, то також земля їх пращурів…

Чи то волею Бога, чи волею долі зовусь ЕМІГРАНТКА,

Вже давно для своїх – не своя, для чужих – не чужа…

Хоч незнані вітри занесли у пустелі слов’янку –

Під арабським убором тремтить українська душа…

Віз літак юне серце кудись в далечінь невідому,

Злітна смуга розділила життя на ДО і ОПІСЛЯ,

лиш з собою була фотокартка батьківського дому,

лиш з собою була тиха й лагідна мамина пісня…

Хто свій дім покидаючи, їде далеко за море,

Під вітрилом надії в незвіданий край вируша,

Над собою міняє лиш  небо блакитне  прозоре,

Не міняється геть незрадлива  і вірна душа…

Край чужий – не тюрма, не холодна ворожа в’язниця,

Тут гостинно зустріли і прихист надали мені…

Лиш не знаю, чому кожну ніч, наче марево сниться

Біла хата, садок і суниці такі запашні…

І забути не можна, бо пам’ять туди повертає,

Де малою, бувало, до крові збивала коліна…

І в подвір”ї, де ненька кохана моя проживає,

Наче згадка про мене росте й червоніє калина…

GU: Як Ви почали писати вірші?

16809352_855546214588597_625829392_n

Писати вірші  я почала в 13 років. Завжди вважала, що людина, яка проживає в такому живописному місці, як Прикарпаття, повинна мати поетичну душу. Найпершою моєю поезією був вірш про Україну. А чи може бути інакше? Пам’ятаю як зараз: сиджу за письмовим столом і споглядаю у вікно, а рядки вірша самі просяться назовні…

А далі, як то кажуть, «ввійшла в раж» і поезія стала проявом моїх почуттів, роздумів, спостережень. Майже всі шкільні твори писалися віршами – енергія переповнювала. Друкувалася в районних газетах, в альманахах, мої інтерв’ю і вірші звучали в радіопередачі для школярів «Школяда».

Після мого переїзду на тривалий час наступило творче затишшя, а декілька років назад  все повернулося «на круги своя», знов пишу, знову мої думки матеріалізуються у віршах.

                                                                                                                                                              Читати далі

1 2
Поділитись

Коментарі закріті