Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
Джерело: lb.ua
Автор: Тіна Пересунько
«Цей людський гурт примусив нас дрижати під час своїх концертів і нагадав, що на цім Божім світі існує нація, якій ім’я Україна… Сорок виконавців виспівали свою тугу за широкими степами ніжною мовою музики, залишили по собі світлий чар найчистішого мистецтва і поклик до свободи!» («Gazeta de noticias», Ріо-де-Жанейро, 27 вересня 1923).
Дух вільної України за допомогою світового концертного турне Української Республіканської Капели під орудою диригента Олександра Кошиця, яку у 1919 році керманич УНР Симон Петлюра відряджає з промоцією української незалежності за кордон, здобуває чергові симпатії у світі і розповідає там свою сакральну історію.
«Якось на Різдво милостивий Бог зібрав синів різних націй і виявив бажання з кожним заприязнитись за допомогою особливих дарунків: дітям Великої Британії подарував Завзятість, французам – Красномовність, італійцям – Образотворче мистецтво, швейцарцям – Гостинність, а німцям – Точність. Поблагословивши і відпустивши всіх з дарами, Він раптом почув тихенький плач дитини, що сховалась у найвіддаленішому куточку раю. «Хто ти?», – запитався Творець. – «Я син України, але не насмілююсь явитись на очі Божі через свою убогість». Господь стривожився, що пороздавав усе, що мав, але одразу ж винайшов новий, особливий дарунок для українця – Пісню, і заповів: «Вона приноситиме утіху синам України у всіх їхніх життєвих випробуваннях».
Світлина Українського Національного Хору з промоційного видання авторства їхнього американського імпресаріо Макса Рабінова, 1924 рік
Ця легенда друкувалась у програмці виступу Української Республіканської Капели у Лондоні 1920 року, а також на концертах у Швейцарії. Невідомо, чи розміщувалась вона ще, але описана «історія стосунків» українського народу зі своїм Творцем і без друку зчитувалась з гастрольного репертуару Капели у кожній країні, підкреслюючи не лише історичні випробування, які випали на долю українців, але й здатність цієї нації за допомогою пісні опанувати себе і навіть більше – полонити своєю пісенною дипломатією серця інших народів.
«Мелодії, що проходять крізь серце цих співаків, пронизують його тугою і переповнюють смутком і стражданнями, що від віків пригноблюють описану Міцкевичем Україну. Україну таких героїв, як хоробрий гетьман Мазепа, увіковічнений Байроном у безсмертному творі… Голос цього хору полонить аудиторію силою симпатії… Співай же, чаруюча Україно, співай щебетушко! Розсипай по світу пісні синів твоїх – прийде колись і для тебе весна, якої ти чекаєш». Відгук бразилійського митця, члена «Академії Безсмертних» Квелю Нетто, надрукований у «Journal do Brazil» 23 вересня 1923 року, свідчить про непідробну і щиру зануреність у питання національно-визвольних змагань України і знання її історії закордонною інтелігенцією.
Читати за темою: Культурна дипломатія Симона Петлюри: тріумф української пісні в Європі
Хвиля небайдужості, яку здійняла українська Капела у 1919 році ще у Празі під час свого першого виступу в Європі, перейшла два океани і докотилась до тропічних країв. Стався саме той ефект, на який сподівався Петлюра, – світ скорелював мистецьке послання України з її правами на культурно-політичну автономію. Тож недаремно успішність закордонної політики УНР оцінили за якістю її культурних ініціатив: «Петлюра інтернаціоналізує українське питання піснею» (Бельгія, «Ons Vaderland», 11 січня 1920 року).
Услід за Європою і північною Америкою українська Капела у кінці 1922 року переїздить до екзотичних країн південноамериканського континенту – Аргентини, Бразилії й Уругваю, побувавши перед цим із двомісячним візитом у Мексиці.
Український національний хор в Аргентині, 1923 р.
В день їхнього приїзду до Монтеррею 10 грудня 1922 року, незважаючи на півторагодинне запізнення українських співаків на свій концерт, мексиканська публіка чекає їх з нетерпінням. «За трамваєм бігла маса народу й збирала наші афіші, які викидав Дев (помічник менеджера)», пригадує Кошиць. Палкий іспанський темперамент, оздоблений в мексиканські «широкополі гостроверхі брилі», бився в екстазі. Під час першого концерту українців публіка «кричала» і «казилась» так, що диригент «ледве не став глухим, коли виходив кланятись». Після такого буйного прийому Кошиць вирішує остаточно «підірвати» новий для України регіон і береться за свій традиційний дипломатичний прийом – здійснює обробку і переклад на українську мову мексиканського гімну, а також їхньої класики – пісень «Пальома бланка» і «Перхура».
Композитори М. де Понс, Лєрдо де Техада і Олександр Кошиць, 1922 рік. Як згадує Кошиць, автор пісні «Пальома бланка» Лєрдо де Техада забажав для себе третину прибутків з українських концертів за виконання його твору: «А спитати, за віщо? За те, що пісні, які самі по собі є ніщо інше, як гітарний мармеляд, я оброблюю для хору так, що мексиканці казяться?»
Бурхлива відповідь критиків не забарилась: «Вечір складався із захоплення та оплесків. З оплесків та просто божевільного захоплення» («El Heraldo», 21 грудня 1922); «Ці українські співаки, що виступили перед нашою публікою серед гучних овацій, продемонстрували гідну подиву дисципліну і розкрили нам очі на небачене багатство хорової майстерності, про яке ми навіть не здогадувались» («El Informador», 18 грудня 1922); «Жоден концерт ще ніколи не робив нам такого несподіваного і глибокого враження краси. Український Хор є чимось більшим, ніж людський оркестр» («El Mundo», 22 грудня 1922). Мексиканські критики ставлять українців поруч зі світовою хоровою класикою як оригінальне і наприродне явище: «Коли я йшов на цей концерт, настрій мав песимістичний. Мені доводилося чути хори світової слави, як от хоча б Сікстинської Капели, Пречистої Діви в Лоретто в Італії, та Люрду у Франції – хори, визнані усім світом. І гадалося мені, що ніколи не зможу почути чогось більш досконалого. Проте з великим задоволенням і вдячністю з перших номерів програми переконався, що стою перед чимось чарівним, унікальним і просто надприродним!» («El Herald», 22 грудня 1922 року).
Читати далі