Автор: Тіна Пересунько
Джерело: LB.ua
«До України мені було цілком байдуже, але зараз я буду скрізь битися за мистецтво цієї країни!». Ця цитата західноєвропейської критики про Україну і її культурний імідж столітньої давнини стала одним із свідчень продуманої державної політики в галузі культурної дипломатії Української Народної Республіки і тодішнього державного керманича Симона Петлюри.
1 січня 1919 року Симон Петлюра запросив до себе Олександра Кошиця і Кирила Стеценка і запропонував створити «Українську Республіканську Капелу» для культурної промоції України в Європі: «За тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі Капела, а то, – добавив жартуючи, – розстріляю!»
В ситуації, дуже подібній до сьогоднішньої, коли національні інтереси новоствореної української держави постійно підривались в Європі російською пропагандою, українська культура приписувалась «великоросійській», а наше військо вело запеклу боротьбу на кілька фронтів за державну незалежність, Петлюра ініціює відкриття культурного фронту в тій гібридній війні, і створює «закордонну армію» Української Республіки – «Українську Республіканську Капелу».
Нова репрезентативна культурна інституція, за задумом Симона Петлюри, мала прорвати російську інформаційну блокаду в Європі, об’їхати з українською піснею ключові країни Західної Європи і продемонструвати світові самодостатню силу української культури – а відтак політичну зрілість українського народу, аби мати власну державу, незалежну від Росії. Українські співаки мали «проспівати» на весь голос, що Україна – це не Росія, і навіть не її колонія, а окрема самодостатня культурна нація, яка має право на політичне існування і власну державність. Капела відряджалась передусім до Парижа, де після закінчення Першої світової війни вирішувалось питання щодо надання політичних прав колишнім постколоніальним народам.
У своєму листі до голови української делегації в Парижі Петлюра пише: «Подбайте про те, щоб Українська Республіканська Капела могла приїхати до Парижа для демонстрування багатств української музично-пісенної творчості. В Чехії ця капела творила фурор і багатьох москвофілів перетворила в українців. Я певен, що Європа не має чогось подібного. Можливо, що перебування Капели в Парижі полегшить і прочистить атмосферу упередження».
Диригент Капели Олександр Кошиць: «Я раював від думки, що на мою долю випала честь показати всьому світові душу нашого народу – таку ніжну, таку могутню, таку елементарну, а разом і загадкову, як сама природа»
Тоді, як і тепер, питання бути чи не бути українській державі залежало від європейської підтримки і розуміння тамтешніми політичними, медійними і культурними елітами справжньої суті подій, які відбувались в Україні, а також усвідомлення ними того рівня культурних надбань, якими володіли українці як питомо вартісна частина Європи.
Роз’яснювальна стратегія засобами мистецтва покладалась на українських співаків, організованих в Капелу під орудою диригента Олександра Кошиця. В результаті тріумфального турне Європою впродовж двох років про Україну і її високу культуру заговорили не лише європейські композитори, музичні критики і перші шпальти ключових європейських видань, але й очільники європейських держав. Капела виконала не лише свою культурну, але й політичну місію на сто відсотків.
Найпершу рецензію за підсумками пробного концерту Капели у Празі 10 травня 1919 року дає чеський часопис «Venkov» під назвою «Veni, vidi, vici». Автор резюмує, що згідно оцінки найславетніших мистецтвознавців, присутніх на концерті, «стоїть цей хор своїм артистичним виконанням поруч з найкращим, що ми коли-небудь чули». Визначний музичний критик, професор Карлового Університету Зденєк Неєдли (майбутній міністр освіти, науки і мистецтв (1948-1953) і президент Чехословацької академії наук (1953-1962) в захопленні від української композиторської школи робить виклик своїм чеським колегам: «Ану, панове модерністи, яким для своєї нікчемної часом думки потрібно 20 стрічок партитури, спробуйте це зробити на 4-х стрічках, як це роблять українські композитори!». Разом з дружиною і двома дітьми Неєдли супроводжував капелян на всіх концертах у Чехії і згодом присвятив українському хору окрему книгу, яка вийшла друком у 1922 році. Він пише: «Хто пережив і відчув прекрасні співи Української Республіканської Капели, не може не полюбити України всією душею».
Професор Карлового Університету Зденєк Неєдли: «Хто пережив і відчув прекрасні співи Української Республіканської Капели, не може не полюбити України всією душею»
Читайте за темою: Олена Рижих: «Дуже належно було б терміново спрямувати активні дії на організацію масштабних українських культурних заходів та фестивалів за кордоном»
Перша країна українських гастролей, Чехія, була в захваті – місцеві хорові й музичні товариства запрошували хористів до творчого братерства, влаштовували бенкети на честь України, консерваторія і найвизначніші музиканти організовували їм концерти і проводили екскурсії Прагою. За словами Кошиця, «усе українське стало модним у Празі. Мої хлопці фліртували на всі боки, і чешки тратили голови!»
Читати далі