Дмитро Сухолиткий-Собчук: «Режисура – це спостереження. Все залежить від того, на що ти звертаєш увагу. Мене цікавить людина і момент, у якому вона змінюється»

Автор: Ірина Майданська

Дмитро Сухолиткий-Собчук – український режисер, сценарист. Автор короткометражних та документальних фільмів, які здобули визнання на міжнародних та вітчизняних кінофестивалях, має чималий арсенал нагород за свої стрічки і сценарії. Нещодавно до цього арсеналу долучилась ще одна, яку здобула картина «Інтерсекція» на Третьому міжнародному студентському кінофестивалі «Нова Хвиля», що відбувся у Болгарії.

Наразі Дмитро працює над реалізацією фільму «Штангіст» та продовжує роботу з сценарієм для повнометражного фільму «Памфір». Варто зазначити, що проект фільму «Памфір» цього року потрапив до найкращої сценарної лабораторії TorinoFilmLab.

GU: Ви багато уваги у своїх роботах приділяєте культурі, традиціям, особливо традиціям родини. Звідки такий потяг до розкриття саме цих тем?

Я на цьому не акцентував увагу навмисне. Це вийшло підсвідомо. Якщо щось є у нашому житті – треба про це писати та говорити. Спочатку це щось зачіпало всередині. Пізніше ти починаєш його втілювати в життя. Відверто кажучи, від моменту закінчення університету, намагався від цієї традиційності відійти. Але сама тематика залишилась в мені. Просто в якийсь момент зрозумів, що не варто опиратись цьому.

GU: Фільм «Борода», який став переможцем «Коронації слова» у 2011, зворушує глядача. Де черпали натхнення для картини?

Я будував такий простір, який пам’ятав з дитинства, зі спогадів про свого дідуся. Але сюжет не має нічого спільного з моїм емпіричним досвідом. Це був симбіоз почутих історій однієї тематики. З «Бородою» ситуація дуже цікава, тому що саму історію я написав за один вечір, але ідею плекав дуже довго. Спочатку хотів про свого дідуся фільм зняти, але конкретної повноцінної історії не було.

GU: А місцевість яким чином вибирали?

В селі, де проходило фільмування, живуть добре знайомі мені люди. В кадрах з церкви – родичі, що є мешканцями села Стецівка. Воно маленьке і в реальності виглядає так, як у фільмі. Зупинку, щоправда, після показу фільму відремонтували (сміється), але все інше на своїх місцях. Для селян зйомки фільму – велика подія. Для мене – знак, що свою місію в цьому селі я виконав і час рухатись далі.

GU: Рибки в кінцевому фрагменті – що Ви цим хотіли сказати?

Коли починаєш знімати кіно – стаєш спеціалістом з різних питань. З рибками був клопіт, бо вони не хотіли підніматися до поверхні в той час, який потрібен був нам для фільмування – ввечері. Ми змушені були чекати. На допомогу прийшов друг Андрій Крейзіль – досвідчений рибак. Подзвонив йому серед ночі і попросив консультації. Він порадив просто помістити рибу у теплу воду. Але час ми втратили і аби перезняти цей фрагмент потрібно було купувати нову порцію риби. А це 46 кілограмів! Та все ж таки вдалось втілити задумане так як і планувалось.

GU: І все ж таки, який зміст цього фрагменту? Що риби доживають свого віку, не усвідомлюючи, що бочка пробита…

Ну ось саме це я й мав на увазі, але води трошки залишилось і вони ще мають шанс…Так, їх там 46 кілограмів і їм важко, так само як важко 46 мільйонам українців… Але вони все одно борються за своє життя.

GU: Відомо, що робота над картиною «Красна Маланка» тривала з 2009 по 2013 рік. Чому так довго?

Так, цей фільм ми знімали 4 роки. Це стало принциповим завданням – довести проект до кінця. Я почав роботу над цим фільмом ще на другому курсі, не маючи ніякого уявлення про те, як робити документальне кіно. Все почалося зі спроби зняти документальний етюд та потім стало зрозуміло, що це довга історія. Часто відвідував село Красне, аби спостерігати за тим, що там відбувається. Пізніше з’явився міжнародний воркшоп Dragonforum на Docudays. Завдяки цьому проекту, я зрозумів, що мене цікавить в документальному кіно. «Красна Маланка» стала для мене своєрідним еволюційним стартом. Звичайно, є речі, які мені подобаються і будуть подобатися у цій роботі та є і такі, які з’явились у фільмі як результат процесуального навчання. Але це не означає, що я не задоволений своєю роботою. Я – задоволений, просто зрозумів, як я хочу далі працювати.

GU: І як саме Ви хочете працювати?

Власне в «Інтерсекції» мені вдалось зробити те, що не вдалось у «Красній Маланці». Я зосередив увагу на буденних речах, які розказують про людей більше, ніж вони б могли самі про себе розказати. Процесуальне кіно – це кіно де є дія, за якою простежується зміст, підтекст, можливо інший контекст. Це те, що зараз мене надихає.

GU: Фільм «Інтерсекція» приніс Вам перемогу на Третьому Міжнародному Фестивалі «Нова Хвиля» у Софії.

Про свою перемогу я довідався випадково. В той момент, коли відбувався фестиваль, перебував у Варшаві. Наступного дня після завершення фестивалю мені написали організатори заходу та привітали з перемогою.

GU: Ви задоволені фільмом?

Так, задоволений, хоча для мене цей фільм був тестом. Я потрапив в іншу країну – Румунію, яка для мене чужа, я для неї чужий також. В цих умовах необхідно було придумати, що я хочу зробити, потім зафіксувати, а пізніше зробити фільм: час на виконання завдання – 4 тижні. Це все відбувалось у рамках програми Aristoteles Workshop, яка мала визначені рамки і для мене це було випробуванням.

Важко було визначитись з ідеєю фільму. В один момент їх було так багато, що ми просто припинили зйомки та пішли на перехрестя, про яке власне і йде мова у фільмі. На тому перехресті наша творча команда провела багато часу. Я роздумував над тим, що можу сказати про середовище в яке потрапив.

GU: До яких висновків Ви дійшли?

Річ у тім, що це перехрестя було особливим: там проходили міжнародні маршрути. Хоча це не був географічний центр села, але знаходився у центрі всіх важливих подій, які відбувались. Мене це наштовхнуло на думки, що від того чи знаходиться Румунія у Євросоюзі, чи ні – життя мешканців села абсолютно не міняється. Я почав замислюватись над цим з точки зору українця: можливо щось таке з’явиться у нас. Та що воно нам дасть? Впродовж роботи над фільмом я шукав людей, які хотіли виїхати з села. Знайшов тільки одного чоловіка, який планував податись до французьких легіонів. Він і став “героєм” фіналу.

GU: Чому саме героєм?

В останньому епізоді з’являється чоловік, який говорить, що їде до Франції наступного дня. У нього є брат близнюк. Але чоловіки зовсім не схожі – брат спився, не бачить цілі у житті. Нам вдалось зафіксувати момент, коли один бажає успіху та щасливої дороги, інший дякує брату. Далі нічого не відбувається, вони стоять, дивлячись один на одного, слухають незрозумілу музику з телефону. В цей момент між ними з’явилась неймовірна енергія туги, яка зависла у повітрі.

GU: У фільмі Ви порушуєте мультикультурну тему Румунія/Україна. Чому вибрали саме цю тему?

Я виріс у Чернівцях. Це місто мультикультурне – поруч молдавські та румунські села. Свого часу було тут і чимало євреїв. В один момент ти розумієш, що перебуваєш у цікавому просторі і це відкладається у пам’яті.

GU: Тим не менше, зосередились на румунському селі. В Україні немає таких історій?

Звичайно, що є. Володимир Войтенко, переглянувши фільм «Інтерсекція», спитав чи міг би я знайти щось схоже в Україні. Зміг. Та зараз я знайшов це у Румунії. Можливо, хтось, у майбутньому, відкриє подібне село в Україні і розкриє нові змісти.

GU: Де черпаєте ідеї для картин?

Режисура – це спостереження. Все залежить від того, на що ти звертаєш увагу. Мене цікавить людина і момент у якому вона змінюється. 

GU: Які у Вас плани на майбутнє?

На даний момент працюю над проект короткометражного фільму «Штангіст», який потрапив в другий тур конкурсу на здобуття фінансування від Держкіно. Скоро буду представляти проект. Крім того продовжую писати повнометражний сценарій «Памфір», який потрапив до найпрестижнішої сценарної лабораторії TorinoFilmLab. Вважаю, що участь у лабораторії дуже допоможе сценарію, бо розумію, що увійшов в ешелон, де знаходяться люди, які хочуть допомогти і можуть це зробити дуже якісно. Відчуваю, що зараз не можна зупинятись: мені не потрібна перерва для вдосконалення, у мене достатньо знань для великого старту. На даному етапі реалізовую свої картини та працюю над створенням нових.

GU: Цьогоріч у польських кінотеатрах відбудеться прем’єра фільму «Волинь» Войцека Смажовського. Що Ви думаєте стосовно цієї картини?

Я думаю, що може бути, як кажуть поляки, масакра з приводу того, в якому світлі будуть показані українці. Картину перегляне велика кількість поляків. Тому однозначно вона вплине на ставлення поляків до українців. Варто би було якось відреагувати, можливо, картиною на цю ж тему тільки з точки зору України.

Зрозуміло, що ніхто фільм «Волинь» не заборонятиме, бо в кінематографі ти маєш – de facto – право показати своє бачення історії, але створити українську альтернативу можна і таким чином започаткувати, так звану, екранну дискусію.

Такі фільми мусять з’являтись. Нам потрібні історичні документальні фільми, щоб ми і наші діти могли переосмислювати нашу історію. Фільми, які показуватимуть Майдан, війну, анексію Криму та наслідки цього всього через індивідуальні історії, нам просто необхідні. Нашим дітям з цим жити, їм вирішувати ті проблеми, які зараз виникають. Чим чіткіша буде декламація проблеми, тим легше буде у майбутньому зрозуміти, які виклики суспільства нам прийдеться долати.