Автор: Ілля Лукаш
Фото: Сергій Старостенко
Понад 300 тисяч українців досі живуть у країнах Центральної Азії. Попри присутність цілої низки зірок української політики та культури азіатського походження, ця діаспора ніколи не була в центрі уваги суспільства. Остання надія на повернення «азійських» українців пов’язана з успіхами держави на шляху євроінтеграції. Інакше на решту наших земляків у регіоні чекає асиміляція та забуття.
За 20 років після розпаду Радянського Союзу українці в країнах Центральної Азії зазнали більшого скорочення чисельності, аніж під час Другої світової війни. Здавалося б, розвал каральної імперії, яка всіляко забороняла та обмежувала збереження національної ідентичності, мав би дати поштовх для єднання українців за кордоном. Проте лише в Казахстані протягом 90-х років кількість українців зменшувалася щороку на 20%. З понад 1 млн осіб, за даними перепису 1986 року, станом на 2012-й залишилося трохи більше 300 тисяч. В усіх інших країнах Центральної Азії ситуація значно гірша. В Узбекистані за той же час кількість українців зменшилася з 150 тис. до 100 тис. (за даними 2000 року, потім етнічну статистику в країні закрили); в Киргизстані – зі 108 тис. до 26-ти; в Таджикистані – з понад 40 тисяч до однієї. Причому, якщо в 90-ті українці або виїжджали до Росії та України, або виживали і майже не займалися збереженням національної ідентичності, в 2000-х активізувався «російський фактор». По-перше, понад половина українців регіону або не знали рідної мови, або не вважали її рідною, спілкуючись виключно російською; по-друге, російська діаспора лякала українських лідерів розколом «слов’янської діаспори» в оточенні потужних громад азіатських народів. Це призвело до нівелювання українського фактору та втрати всіх можливих важелів впливу.
Відновлюючи свою ідентичність
Наразі на п’ять незалежних держав регіону – немає жодної україномовної школи, а українські осередки тримаються на власній ініціативі небайдужих активістів та фольклорних колективів. Коли я почав відновлювати власну українську ідентичність, то вирішив шукати співвітчизників. У п’ятимільйонному Киргизстані є лише одна українська організація – Українське товариство «Берегиня». При ньому діє ансамбль національної пісні, на офіційних святах миготять вишиванки та вінки, а українські свята відзначають у вузькому колі. Єдину кафедру української словесності закрили після Євромайдану, а попи місцевої єпархії Російської Православної Церкви відмовлялися правити службу за жертвами Голодомору та забороняли ставити свічки на честь українських героїв. Після поїздки на Світовий форум українських молодіжних організацій зарубіжжя у вересні 2013 року я повернувся повен сподівань зібрати молодих співвітчизників Киргизстану в потужний осередок. Проте українці виявилися найстарішою (за середнім віком активістів) діаспорою країни, а мої однолітки аж ніяк не хотіли вважати себе українцями, не дивлячись на очевидні прізвища та походження батьків. Я й сам тоді геть не знав української, тому на свята діаспори збирав щонайбільше 5–7 молодих людей. Початок Євромайдану змінив моє сприйняття України, і я почав проводити акції на підтримку Революції Гідності в Бішкеку. Це призвело до шаленого опору з боку прокремлівських журналістів та активістів. Щодня про мене писали ганебні статті, вигадували новіші страшилки. Усе завершилося спаленням моєї фотографії групою з понад півсотні агресивних молодиків біля американського посольства із гаслами «Не дозволимо бандерівцям робити свій Майдан у Киргизстані!». Внаслідок цього, я був вимушений тікати в Україну.
Перша акція підтримки Євромайдану в Бишкеку 29 листопада 2013 року, Бишкек, Киргизстан
В пошуках свого місця
Тоді мене шокувало, що в акціях на підтримку України приймали участь переважно зовсім не українці, а просто небайдужі люди різних національностей. Шевчуки, Демченки, Власенки та Голенки навіть не хотіли визнавати себе українцями і лише крутили пальцями біля скроні на мої заклики підтримати Євромайдан.
В Україні ж я побачив, що про існування української діаспори в Азії ніхто не здогадується, а держава запропонувала мені 170 гривень щомісячної допомоги, якщо я зберу з півсотні довідок. Звісно ж, що я відмовився від такої не надто спокусливої пропозиції та зосередився на вивченні мови та пошуку свого місця на Батьківщині.
Причому, при значній увазі в Україні до діаспори з Європи та Північної Америки, саме в Центральній Азії народився ряд значних українських постатей. Віталій Кличко народився у селищі Біловодське (Північний Киргизстан), Володимир Кличко – у Семипалатинську (Казахстан), Олег Скрипка походить з Таджикистану (Советабад), а співачка Джамала – моя землячка, народилася в місті Ош у Південному Киргизстані.
Як би привабливо не звучали досягнення відомих українців, які походять з країн Центральної Азії – пересічним переселенцям доводиться будувати життя з нуля після переїзду. І українська держава ніяк не допомогла іммігрантам у інтеграції. Хоча єдине, чим може посприяти держава насправді – лише не заважати будувати нове життя.
Тетяна Виговська, конфліктолог міжнародного класу, переїхала з чоловіком Іваном Каменком до Києва у листопаді 2013 року. Одразу після переїзду зареєструвала українську філію громадської організації «Egalitee International», яка у березні цього року отримала нагороду французького уряду за досягнення в конфліктологічних дослідженнях.
«Я вважаю, що які б закони не приймали і які б умови не створювали, повернення на Батьківщину – це справа кожного особисто. Мені пощастило, що мати добре пам’ятала Львів, де вони жили до переїзду в Киргизстан, що в родині завжди лунали розмови про те, що було б непогано повернутися на Батьківщину. Тому, коли питання про переїзд з Киргизстану постало уповні, ніяких сумнівів в тому, куди саме їхати, не виникало», – каже Тетяна.
Чи є кого повертати?
Наразі сім’я Виговських-Каменків подає проекти в різні міжнародні організації з метою продовження своєї діяльності в Україні, якої так потребує країна у стані війни та внутрішніх конфліктів. Також виховують трирічну доньку Світлану.
«Я розуміла, що на мене ніхто не чекає та ніхто нічого мені не повинен. Може тому чиновники ставилися до нас добре, допомагали з реєстрацією організації. Себто персональне ставлення було дуже приємним. Інша справа – стан держави взагалі. Впевнена, що якщо Україна покаже гарні результати у реформуванні та розвитку – це стане найкращим поштовхом для інших українців в тому, щоби повертатися на Батьківщину», – зазначає Тетяна Виговська.
Нема кому і нема куди переїжджати
Андрій Шаєнко також свідомо повернувся до України з Кустанайської області Казахстану у червні 2013 року. Займається приватним підприємством, виховує 16-річного сина. Каже, що попри офіційну толерантність, казахська влада роками працювала над посиленням російських та українських поселень за рахунок місцевого населення з інших регіонів.
«Мені стало образливо за батьків, чесно кажучи. Мій тато разом з іншими українцями та росіянами розбудовували Північний Казахстан. Коли я навчався у школі, треба було добре постаратися, щоб знайти казаха у місті, де я жив. Коли ж ми зібралися переїжджати в Україну – стало навпаки, треба було довго шукати не казахів. До того ж, влада давала їм підйомні, пільги, ось вони і стали, як то кажуть, «пальці гнути». Ми почали відчувати зневагу до себе», – каже Андрій.
Він вважає, що йому пощастило із вибором країни, бо довелося багато їздити по Росії та мав можливість порівняти рівень життя в різних країнах. Проте Андрій не бачить перспектив повернення решти українців Казахстану додому.
«Не думаю, що можна якось повернути тих українців, які ще залишилися там, в Україну. Вони внаслідок пропаганди перевзулися у росіян! Яка там Україна? Нас навіть друзі-українці, які переїхали в Росію, видалили з друзів у соцмережах та вважають ворогами», – говорить Андрій Шаєнко.
Проте керівники діаспори в Казахстані та Киргизстані переконані, що Україна таки могла б додати стимулів для помітного повернення українців на Батьківщину.
«Потрібна програма повернення українців на кшталт німецької чи російської. Їм же дають і певні підйомні гроші, і ділянки землі, у Прибалтиці навіть повертають конфісковане комуністами майно предків! У нас же ось скільки українців поїхали з Киргизстану, але повернулися, бо їхати нема куди, та і працювати також нема де», – каже керівник Українського товариства Киргизстану Володимир Нарозя.
На його думку, наразі українці, які ще залишилися в Азії, влаштовані та інтегровані в суспільство: мають пенсії, житло, соціальні зв’язки, тому важко уявити умови, заради чого вони готові кинути все і їхати в Україну.
Голова Українського об’єднання «Ватра» та головний редактор газети «Українські новини» (виходить у столиці Казахстану Астані) Тарас Чернега вважає, що поверненню українців Казахстану на Батьківщину заважають в тому числі історично обґрунтовані причини.
«Чому середньоазіатська діаспора виявилася настільки схильною до асиміляції, причому переважно з росіянами? Бо сюди їхали чи засилали селян, трударів та інший робочий люд. Звісно ж, що інтелігенція також була, але її кількість була недостатньою для збереження національної самоідентифікації. Саме тому кількість українців, за даними перепису населення, з 2009 року по 2012 зменшилася з 333 тисяч до 302-х. Ці люди не виїжджали, а просто «змінювали» національність у паспорті, тому зрозуміло, що такі люди ні про яке «повернення» не думають», – каже Тарас Чернега.
Він також упевнений, що успіх України на шляху євроінтеграції може як посилити позиції українських діаспор по всьому світу, так і спричинити нову хвилю повернення українців на Батьківщину.
«Хочеться жити в суспільстві, яке змінюється, реформується. Теоретично, ситуація для повернення в Україну наразі є дуже привабливою, можна долучитися до змін, які там відбуваються. Проте поки закордонні українці не побачать конкретних змін – вони не будуть міняти своє облаштоване життя. Саме тому я навіть не можу пригадати прикладів повернення, принаймні за останні два роки», – підсумовує Тарас Чернега
Стаття розміщена з дозволу автора.
Оригінальна версія статті доступна на сайті «Український Журнал»
