Історія почалася ще у 2014 році. Тоді Олександра Саєнко, українська активістка у Австрії, брала активну участь у протидії російській пропаганді, відвідувала публічні заходи та аналізувала контент у соціальних мережах. Зокрема, сторінка Христіана Ф. Вершютца, журналіста з головного телевізійного каналу ORF, рясніла антиукраїнським дописами та міфами російської пропаганди, написаними багатьма «українофобами».
Один з них – Клаус Прідніг – привернув увагу тим, що розповідав іншим учасникам дискусії про події в Україні з позиції очевидця, наполягаючи на тому, що живе в Києві 14 років. Він стверджував, що «пан Вершютц замовчував факельні марші тисяч правих радикалів, бандерівців, неонацистів у Києві», «неонацисти сидять в Київській урядовій коаліції і службі безпеки» (листопад 2014 року), український уряд «обкрадає пенсіонерів» на Донбасі, не виплачуючи їм пенсії, а нещасний люд Донбасу веде війну, тому що змушений оборонятись від «праворадикальних військових загонів, які … нападають», в Україні відбуваються «сталінські чистки». Як бачимо, оперував Клаус Прідніг класичними кліше російської пропагандистської машини. Пані Олександра спробувала вгамувати Клауса Прідніга, проте його реакція була непропорційною та агресивною.
Пізніше виявилось, що пан Прідніг є австрійським кінопродюсером, який дійсно багато років живе і працює в Україні, одружений з акторкою радянського і українського кіно Вікторією Малекторович. За кілька місяців до цих подій, пан Прідніг розповсюдив обурений прес-реліз, де повідомляв, що виробництво австрійсько-українського фільму, продюсованого саме ним, знаходиться під загрозою зриву через невиконання Держкіно зобов’язань з фінансування. Йому начебто обіцяли 700 тис. євро, а після зникнення Януковича і кадрових змін – проект не був профінансований.
«Я логічно припустила, що цей факт власне і є причиною його активної НЕлюбові до України і прямо запитала про це. На що одразу отримала: «оплачувана пропагандистка», «звичайно, Україна хоче профінансувати мій фільм, я ж, на відміну від Вас, заробляю гроші не на війні». Вгамувати пана було просто неможливо, тому я облишила ці спроби», – розповідає Олександра Саєнко на своїй сторінці в Facebook.
Ця історія так би і залишилася однією з сотень схожих, адже наклепи на Україну і в Австрії і в ЄС не є чимось ексклюзивним, враховуючи контекст українських реалій. Якби не деталь про фінансування від Держкіно. Пані Олександра вирішила не залишати цю тему і звернулася до панa Пилипа Іллєнка, голови Держкіно, все докладно пояснивши. Проте відповіді так і не отримала.
Згодом стало відомо, що продюсер продовжує зводити наклепи на Україну, розповідаючи, що його російськомовна дружина-акторка з Єнакієва не може знайти в Україні роботу через мовну політику.
Так як пані Олександра залучена до роботи Посольства України в Австрії та відслідковує українсько-австрійські зустрічі, то натрапила на дуже дивний момент: на весну 2016 в Україні анонсовано вихід того самого спільного фільму «До дідька» (в оригіналі «Ugly»). На сайті продюсерської компанії і Австрійського інституту кіно повідомляється, що фінансувався проект в тому числі Держкіно, а Клаус Прідніг є продюсером.
«Чи не здається Вам, що діям шановного пана повинна бути надана якщо не адміністративно-кримінальна, то принаймні моральна оцінка? Як можна демонструвати в українських кінотеатрах фільм ворога України?», – обурюється Олександра Саєнко.
Виникає цілком логічне запитання: як можна боротися з російською пропагандою та перемогти в інформаційній війні, якщо державне керівництво абсолютно бездіяльне у цій сфері? Більше того, «спонсоруючи» і «співпрацюючи» з тими, хто всіма можливими способами поширює неправдиву інформацію про Україну.
І це питання не лише саме цього конкретного випадку, а загалом, підходу держави до власного іміджу, до інформаційної політики. Коли вже ми почнемо вчитися на помилках, не чекаючи, що все вдасться влагодити лише зусиллями українських активістів, як це було у Нідерландах? Якщо Держкіно дійсно фінансувало цей фільм, то це означає, що держструктура співпрацює з ворогами України.
Невже можна фінансувати проекти та співпрацювати на державному рівні з особами сумнівної репутації, які відкрито брешуть про Україну, розповсюджуючи антиукраїнські тезиси кремлівської пропаганди? Здається, що в сучасних українських реаліях, ставлення до України має бути ключовим індикатором такий речей, Україні треба боротися з інформаційним колабораціонізмом.