Джерело: Газета «День»
Автор: Дмитро Десятерик
Ілона Вовчик — дизайнер, ілюстратор, майстер кінематографічних мініатюр. Народилася 1971 року в Дніпрі, закінчила Дніпропетровське художнє училище (нині — Дніпропетровський театрально-художній коледж). Навчалась у харківській Держакадемії дизайну і мистецтв. У 1996 році переїхала до Німеччини, де працює мініатюристкою та художницею в кіноіндустрії, серед проектів, зокрема — «Безславні покидьки» (режисер — Квентін Тарантіно, 2009), «10 000 до нашої ери» й «Анонім» (обидва — Роланд Еммеріх, 2006 і 2010), «Гранд-готель Будапештс (Уес Андерсон, 2013 — Гран-прі Берлінського фестивалю, чотири «Оскара», у тому числі за роботу художника-постановника). Цього року долучилась до роботи над українсько-німецькою драмою «Остання подорож Леандра».
Ілона — волонтерка, переконана патріотка України і просто яскрава, харизматична людина, котра буквально заражає своєю енергією. Спілкуємось на кухні її берлінської квартири.
«ФАЛЬСИФІКУЮ ВСЕ У МЕЖАХ ЗАКОНУ»
Ілоно, мабуть, розпочнімо з навчання. Де і у кого ти навчилась усього, що вмієш зараз?
Зараз співатиму оду Дніпропетровському училищу. Феноменальна школа. Мій вчитель В’ячеслав Юрченко мені дуже дорогий. На вулиці ще 1980-ті, усюди академічний період, а він розповідає про Срібну добу, про «Світ мистецтва», про авангардну поезію. Не лише навчав композиції, а ще й працював над нашим ставленням до життя. Робив те, що мають, фактично, робити батьки. Ми були його першим, і, за його словами, найвдалішим випуском.
Але в Німеччині, напевно, важко було знайти роботу за фахом?
Мені пощастило. Прийшла на біржу, побачила оголошення: «Потрібен художник, повний робочий день, оплата за домовленістю». І одне слово, якого я не зрозуміла, та саме воно й виявилось найважливішим: особливе уміння — Trompe-l’oeil. Ні про що не говорить?
Ні.
І мені тоді нічого не сказало, але резюме відправила. Виявилось, це те, чим я і володію — фотореалізм або ілюзіоністський живопис. На жаль, перший досвід був гірким.
Чому?
Наймач виявився тираном. Довелося тоді скуштувати гіркої — я тоді ще не знала, чи можна комусь поскаржитись. Швидко знайшла нову роботу: розмальовувала готелі та приватні будинки.
І як потрапила в кіно?
Геть випадково. У 2003—2006 роках працювала для виставкового комплексу, в якому інтер’єр повністю переробляли під тематику експозиції. Одного дня туди приїхав Роланд Еммеріх, і мій колега сказав: «Хочеш, я тебе йому представлю?». Я навіть не знала, хто це. Коли мене представили і пояснили, що до чого, я заціпеніла. Еммеріх — з небагатьох режисерів, котрі, як і раніше, надають великого значення ручній роботі. Фах, з яким я прийшла в кіно, вимирає, але все одно простіше і дешевше побудувати мініатюрне містечко і пустити по ньому камеру, ніж шукати відповідний пейзаж або малювати в цифрі. У тих же «Гаррі Поттерах» і «Гобітах» є дуже багато ручної роботи.
Що ти ще створюєш?
Неіснуючі витвори мистецтва для кіно, або такі, що реально існують, які не можна позичити з музею. Підробляю будь-який стиль. Потрібна старовинна книга, карикатури ХVIII сторіччя, завіса ХVI сторіччя — будь ласка. Мій цеховий жарт: фальсифікую все в межах закону. Цю частину ремесла я особливо шаную. Так, «Анонім» Еммеріха — мій цілковито. Там багато театральних постановок у кадрі, і всі декорації епохи Шекспіра до них робила я.
А яким був твій перший фільм?
«10 000 років до нашої ери» Еммеріха. Він провалився в прокаті, але потрапив до Книги рекордів Гіннеса через найбільший мініатюрний сет в історії кіно. Робота солдатська, та я коли туди прийшла, ніби знову потрапила в дитинство, до своєї художньої школи. Усі гарують із захопленням, з постійною готовністю одне одному допомогти. Мене підхопили абсолютно чужі люди, все показали. А я дуже швидко навчаюсь.
Що ти робила для Тарантіно?
Коли в «Безславних покидьках» горить кінотеатр — горить насправді наша модель. Я все це будувала-фарбувала. Показати, по суті, нічого, лише себе в титрах, але я цим пишаюсь. Випереджаючи твоє запитання, сам Квентін — монстр. Усі, хто з ним стикалися, кажуть, краще його обходити десятою дорогою, щоб не потрапити на очі хибної миті. Наприклад, за якусь нісенітницю зі зйомок вилетів дуже хороший фахівець. Але я обожнюю Тарантіно як режисера.
Які проекти тобі запам’ятались найбільше?
Німецько-британська антиутопія «Пандорум» і, звичайно, «Гранд-готель Будапешт». Для «Пандоруму» я робила мутантну холодну зброю. Нам привозили метал із кладовища літаків, на яке ніхто не мав доступу, мало не уламки космічних кораблів. Моя зброя справді функціонувала. А в «Будапешті» я робила гори, там майже всі мініатюри — гори і готель. Жодної натурної зйомки. Фільм малобюджетний, ніхто не думав, що підніметься такий галас. Пройшла прем’єра — тихо. А тоді раптом посипалися номінації, його вдруге пустили в прокат зі значно більшим успіхом. Пишаюся цим проектом.
Ти розповідаєш про роботу із справжнім піднесенням. Але ж є в ній свої труднощі?
Це – страшенний стрес. Під кінець зйомок усі мертві — від дівчаток на побігеньках до режисерів. А ще цей бізнес змушує забути про страх утрати. Перші проекти даються зі сльозами: робила-робила, воно дві хвилини в кадрі, а потім його бульдозером. Намагаєшся рятувати, в результаті вся квартира захаращена. Врешті-решт, звикаєшся, адже твої роботи залишаються у фільмі. А ще люди. Місяцями працюєш, зрощуєшся з колективом. Проект закінчується — і людей немає. Потім у новому проекті ті ж люди — чудово! Цього теж довго потрібно було вчитися. А ще — непомітність. Ми — невидимий народ.
Читайте за темою: Менше свободи, іноземців геть — якою Франція може стати після терактів?
Чи часто тобі доводиться наступати на горло власній пісні?
Ніколи. Неважливо, що дають — завжди є куди вкласти душу. Ти любиш проект не через те, скільки він зібрав «Оскарів» чи грошей у прокаті — важливо, що він означав особисто для тебе. До речі, це неправда, що художник вічно собою невдоволений. Фахівець знає, коли вдалося. Я тішусь тим, що я ремісник.
Читати далі