Автор: Максим Кияк, співзасновник мережі Global Ukrainians
Результати саміту НАТО у Варшаві будуть обговорюватись ще протягом довгого часу. Але знаковому рішенню Альянсу у столиці Польщі щодо надання Україні пакету допомоги передувало ще одне, не менш історичне.
Померти за Даугавпілс
Донедавна було складно уявити, що західні лідери візьмуть на себе зобов’язання щодо захисту країн Балтії та Польщі та вирішать розмістити там на ротаційній основі військовий контингент у кількості майже чотирьох тисяч. Так, для Канади рішення про розташування 450 своїх солдатів у Латвії є наймасштабнішою військовою присутністю у Європі протягом останніх десяти років. А розміщення німецького контингенту у Литві є більш ніж значущим, адже офіційний Берлін, зокрема, в особі міністра Штайнмаєра, виступав проти конфронтації з Російською Федерацією. Цими рішеннями у Варшаві було чітко засвідчено, що прірву між старими та новими країнами-членами НАТО, якщо і не усунено остаточно, то, принаймні, є намір на шляху до цього. На думку Яніса Берзінса, директора центру безпекових і стратегічних досліджень Національної академії захисту Латвії, цьогорічний саміт відрізняється від попереднього. Тепер Росія офіційно розглядає НАТО як ворога, про що зазначено у її військовій доктрині. А дії Кремля в Україні та Сирії дали чітко зрозуміти: він здатен використати військову міць, аби змусити рахуватися з його інтересами.
Разом із тим, саміт у Варшаві не можна розглядати окремо від саміту НАТО майже дворічної давнини. Адже захід в Уельсі став каталізатором рішень, прийнятих у столиці Польщі. Якщо 2014-го члени НАТО засудили агресивні дії Росії, то вже у Варшаві – вирішили збільшити присутність військовослужбовців до рівня, достатнього для її стримування.
Останній саміт НАТО продемонстрував, що попри кризу глобального лідерства у Європі та розпорошеність трансатлантичної спільноти, Захід здатен не лише на заяви, але й на узгоджені сильні рішення. Відтак, відоме питання з фільму телеканалу BBC «Третя світова війна: у командному пункті» про те, чи готові військові країн Заходу померти за Даугавпілс (місто на сході Латвії, в якому проживає переважна більшість етнічних росіян), вже не видається настільки риторичним.
Про виклики та зміни
Від початку анексії Криму та війни на Донбасі країни Балтії неодноразово називали наступною мішенню імперських амбіцій Кремля. Хтось на підтвердження таких прогнозів вів мову про чисельну російську громаду у Латвії й Естонії. А хтось – про фактор Калінінградської області чи Білорусі, територію котрих Російська Федерація могла би використати у якості плацдарму для можливих наступів. Вірогідність того, що вже згадуваний латвійський Даугавпілс чи естонська Нарва, у якій проживає понад 80% етнічних росіян, могли би стати майбутнім Донецьком чи Луганськом, сьогодні невисока, але проте вона є. На щастя, різниця між рівнем життя у країнах Балтії та рівнем життя на схід від кордону є значною і з кожним днем усе відчутнішою.
Експерт естонського Міжнародного центру оборони та безпеки Калев Стойческу вважає, що чимало західних країн після атаки на Грузію у 2008 році воліли вірити у випадковість тогочасних подій. Але агресія в Україні кількома роками пізніше довела хибність подібних ілюзій. З 2014 року стало чітко зрозуміло: Росію потрібно зупинити, поки нова агресія проти інших країн не спровокувала масштабніший конфлікт, наслідки якого вкрай складно передбачити. Саме завдяки російській гібридній війні проти України країни Балтії зуміли краще підготуватися до потенційних загроз із боку спільного сусіда.
На думку директора литовського Центру східноєвропейських досліджень Лінаса Койали, його країна активно вивчає сценарії, використані в Україні: гібридна війна, пропаганда, військова стратегія.
Саме через події в Україні протягом останніх років країни Балтії значно збільшили видатки на оборону: Естонія до 2% від валового внутрішнього продукту країни, Литва та Латвія – майже до 1,5%. Ще навесні 2014 року Литва була другою з кінця країною-членом НАТО за витратами на оборону – менше 0,8% ВВП. Після відновлення незалежності країни Балтії практично не мали добре підготовленої армії. А функції війська зводилися переважно до декоративних і суто символічних. Вже тоді стало зрозуміло, що альтернативи, окрім членства в НАТО, у колишніх радянських республік немає. Відтак, щойно Росія почала виводити свої військові частини з країн Балтії, Латвія, Литва й Естонія активізували роботу зі вступу до Північноатлантичного альянсу.
Читайте за темою: Україна цікава світові і має майбутнє
Перший такий сигнал надійшов від Литви на початку 1994 року. Тодішній президент Бразаускас надіслав листа генсеку НАТО. На той час ФРН, Великобританія та Франція доволі скептично ставилися до можливого членства в альянсі Балтійських країн. А керівництво Росії вже тоді висловлювало занепокоєння щодо подібних перспектив. Так, у 1997 році міністр закордонних справ Російської Федерації Євген Примаков, виступаючи у Копенгагені, попередив про можливі наслідки від членства цих держав у НАТО, оскільки це «відродило би стереотипи холодної війни».
Читать далі
