Дуже ціную кожного члена нашої команди, бо це люди, які цілу ніч працюватимуть над завтрашнім заходом на 300 гостей, це талановиті місцеві митці, які готуються до наших благодійних концертів і годинами добираються на репетиції. Це – люди, які у свої вихідні приходять упаковувати гуманітарний контейнер і вечорами після роботи збираються обговорити план дій, якщо виникає екстрена ситуація і її потрібно вирішувати.
Спочатку було дуже багато акцій протесту, щоб привернути увагу американської громадськості до подій в Україні. Потім, коли з’явилась організація, ми стали проводити фандрейзери і збирати людей усіх поколінь. Людей, які народилися тут, тих, хто приїхав до Америки відносно недавно або перебуває тут на навчанні, молоді родини з дітьми, яким хотілося, щоб їхні діти не втрачали зв’язок з Україною. Ми намагаємося достукатися до всіх і раді кожному, хто з часом захоче вступити до нашої команди. Люди думають, що потрібно багато грошей, аби щось змінити, але на своєму досвіді щоразу пересвідчуюсь, що на це потрібно просто бажання, і якщо в тебе правильні добрі наміри, то все згодом вирішується і вдається.
Читайте за темою: Народная дипломатия в США: интервью с Николаем Воробьёвым
Деякі члени команди під часу фандрайзеру в серпні
GU: Які Ваші враження щодо розвитку подій чи реформ в Україні?
Розумію, що всі очікували швидких реформ і змін. Відразу після Майдану було дуже багато гучних розмов, як влада набирає молодих некорумпованих українців та спеціалістів, які навчалися за кордоном. Запевняли нас, що буде конкурсний відбір, а потім всі побачили, як за конкурсом пройшли ті ж люди зі старої системи: просто поміняли місця роботи, тобто міністерства. Авжеж, було обурення і велике розчарування.
Але ми бачимо, як все одно з’являються нові люди, які не опускають рук і далі намагаються боротися із системою. Особисто для мене великим прикладом стала команда Саакашвілі і що вони зробили за останні роки. Я спостерігала, як Люба Шипович із організації Razom залишила свою роботу, життя і діяльність в Америці і поїхала працювати в Одесу. Що здивувало, так це те, що багато звичайних людей, громадян Одеської області не повірили в їхні альтруїстичні наміри зробити Одесу іншою. Вони критикували Саакашвілі і його команду не за реформи, які ті впроваджували, а радше переходили на особисті випади. Коли Юлія Марушевська залишала свою посаду, люди були здивовані і обурені, але за межі соціальних мереж це не пішло. А ця команда кардинально змінила систему і зробила її прозорішою і відкритішою. Тобто все можливо, було б тільки бажання.
Читайте за темою: Народна дипломатія в США: інтерв’ю з Любою Шипович
Але потрібно розуміти: щоб все це запрацювало, звичайні люди теж повинні брати на себе відповідальність. Колись моя знайома скаржилася на лікаря, який вчасно не надав екстрену допомогу її сину з переломом ноги, і той з болем просидів 40 хвилин під кабінетом. На моє прохання написати заяву чи відгук на того лікаря, знайома відповіла, що робити цього не хоче, в неї немає часу, і взагалі, вона платить податки, тому це обов’язок лікарів – надавати допомогу. Якщо кожен незадоволений знайде 15 хвилин і напише такий відгук, то рано чи пізно прийде час, коли цей лікар отримає догану і змінить своє ставлення до пацієнтів.
Не можна думати, що хтось повинен прийти і змінити ситуацію в країні. Потрібно бути свідомим громадянином і брати на себе відповідальність, бо гучних і образливих постів на Фейсбуці не досить. Не можна просто мовчати або обурюватися, потрібно знаходити час, шукати однодумців і починати зміни з себе, тоді і реформи будуть більш помітні.
GU: Як ставляться жителі Бостона та медіа до подій в Україні?
У Бостоні проживає дуже багато освічених людей, які цікавляться подіями у світі незалежно від країни. Але, в принципі, я не бачу великого зацікавлення Україною. Ще два роки тому відома газета Boston Globe розповідала про події в Україні досить часто, а зараз стаття про Україну – рідкість. Особливо після того, як обрали нового президента, людей більше турбує доля своєї держави.
Хочу відзначити дуже цікавий і водночас кумедний момент. У Бостоні проживає багато вихідців з Росії, і коли, наприклад, я з гордістю і наголосом кажу, що я – з України, то люди роблять паузу і дуже обережно починають розмовляти, наче з повагою. А так, ми з командою вже зараз плануємо культурний захід на майбутнє і сподіваємося, що він приверне увагу бостонців. Безсумнівно, у Бостоні дуже згуртована, дружня, талановита і досить велика українська громада, тому мусимо зробити все можливе, щоб про нас знало якомога більше людей. GU