Автор: Каріна Нестер
«В України немає ядерної зброї, бо її волонтерам поки що не замовляли» – ця фраза хоч і жартівлива, але тим не менше має долю правдивості: зусилля, які прикладають наші активісти, та їхня допомога Україні під час подій на Майдані та військової агресії Російської Федерації є просто неоціненними. Амуніція, кошти, допомога з лікуванням, купівля дорогого хірургічного обладнання, опіка над дітьми, чиї батьки загинули в зоні АТО, діяльність «народних дипломатів», мітинги та громадські акції підтримки – це далеко не повний список активності наших волонтерів, як всередині країни так і закордоном.
Проте все частішими стають заяви волонтерів про непорозуміння з владою та державними органами. Зокрема, волонтерів обурила заява Держслужби у справах ветеранів війни та учасників АТО не здавати пластикових кришечок, бо протезів для поранених воїнів з них не виготовляють. Варто зазначити, що зібраний пластик не йде на виготовлення протезів, а здається на переробку, а зібрані за це пожертви передаються на виготовлення протезів для бійців АТО. Образливими були і слова Петра Порошенка, сказані до Дня збройних сил, що «без допомоги волонтерів Українська армія все одно б перемогла» і хоч Глава держави і вибачився за свої слова, мовляв, це вирвано з контексту, неприємний осад все ж залишився.
Шкоди такого роду заяви завдають, перш за все, іміджу та мотивації волонтерів. Здавалося, навіщо ускладнювати роботу тим, хто допомагає країні, підкреслимо, абсолютно безкорисно допомагає? Своїми думками з цього приводу у інтерв’ю Карині Нестер ділилася Наталка Панченко – активна українка, Президент Фундації “Євромайдан Варшава”, яка протягом трьох років займається волонтерською діяльністю у Польщі.
GU:З екрану телевізора, під час промов європейських політиків і соціологів, досить часто чуємо твердження: “Волонтери врятують світ”. Але чи насправді волонтерам відкриті всі двері?
Я б сказала навпаки, не перед волонтерами завжди відкриті двері, а волонтери навчились своїми бажаннями щось змінювати, наполегливістю і працею будь-які двері відчиняти. Коли ми починали возити гуманітарну допомогу в АТО, ми уявити не могли за що беремось. Лише коли поїхали перші великі вантажі, ми усвідомили відповідальність і складність того, що робимо. Для відправлення машин з допомогою треба було зібрати купу паперів, пройти перевірки, замитнити, розмитнити і т.д.
Читати за темою: Новий Суспільний Договір для України
Я вже не кажу про те, що ми стали експертами по закупці бронежилетів, касок, медпрепаратів. З часом дізналися, де слід краще брати бронежилети, а де – каски, в якій країні що скільки коштує і скільки триває доставка. Писали виробникам, торгувалися за ціни, підписували спеціальні договори, тощо. Цього всього ми навчилися в процесі. Першим було наше бажання допомогти. І так, я думаю, відбувалось у всіх українських волонтерів, в різних країнах світу. На мою думку, саме це і є рушійною силою кожного волонтера, незалежно від того, чим він займається.
GU:Наталю, а чи багато українців у Варшаві мають бажання залучатися до волонтерського руху?
Пік кількості проукраїнського волонтерства у Варшаві був пропорційним піку волонтерського руху в Україні. Найбільше охочих щось робити було в часи початку військових дій на Донбасі і ще десь протягом року. Потім люди почали втомлюватись, відходити від волонтерства й активність поступово згасла. Зараз залишились найстійкіші. Інколи приходять нові люди, які хочуть щось робити. Думаю, якщо порахувати всіх волонтерів Варшави, які зараз заангажовані на допомогу Україні в різних організаціях та напрямках, то зібрали б декілька сотень.
В наш час слово “волонтер” у когось викликає здивування, у когось нерозуміння, а хтось може насміхатися з неоплачуваної праці. Але знаходяться люди, які небайдужі до чужого горя, які цінують не гроші, а внутрішній світ, які бажають бути учасником процесів розбудови нової України, яким вистачає лише декілька слів подяки. Адже лише консолідацією спільних зусиль українського народу, влади та діаспори ми зможемо перемогти нашого ворога та побудувати успішну країну для щасливих людей.
Інтерв’ю вперше опубліковане на сайті Роздуми та баланс
