В жовтні 1922 року українці прибувають до Вашингтона – столиці «Злучених Держав Америки». Тут їх зустрічає новий імпресаріо з американськими журналістами, котрим заздалегідь було повідомлено про прибуття «козацького» диригента. Від початку своїх листувань з Кошицем Рабінов просить його вислати всі можливі інформації про українську музику і культуру, аби адаптувати їх до реклами гастрольного проекту. За два тижні до прибуття хору Рабінов наймає музичного критика, аби той провів лекції в ключових містах майбутніх виступів українців. Щоправда критик читав курс з історії російських народних пісень. Тож в Америці, так само як і в Європі, українській пісні доводилось проводити політичний водорозділ між незалежною українською культурою і «великоросійською» спадщиною, котра як завжди намагалась монополізувати культурний пласт східноєвропейського регіону.
Кошиць про свою першу зустріч з американськими журналістами у Вашингтоні в жовтні 1922 року: «Від ранку й до шостої години вечора на пароплаві нас мучили фотографи і кінематографи з репортерами. Рабінов в газетах подав мою фотографію в кожусі й шапці, і вони приставали до мене, чому я не в «козацькому кепі»
Виступати Український Національний Хор почав ще на кораблі «Каронія», який по дорозі зіштовхнувся з «льодяними горами» в Атлантиці і ледь не повторив сумну долю «Титаніка». Українці виступили двічі перед мандрівною публікою «на воді», а з прибуттям на континент одразу вхопились за виконання щільного графіку і контракту з Рабіновим. За тиждень в Нью-Йорку було записано серію українських пісень для рекордингової компанії «Брунсвік».
Читати за темою: Оксана Забужко: Україна про себе не вміє говорити, бо її вчили мовчати
Ця робота виявилась виснажливою для Кошиця – «доходило до умлівання». Проте саме в такий спосіб українська пісня розпочинає своє турне не лише концертними залами Америки, але й входить до світового репертуару звукозаписів, лишаючи нам сьогодні можливість почути оригінальний спів українського хору з Нью-Йорку у 1922 році.
Рекордингова компанія «Вітмарк і син» записала сорок дві українські народні пісні, які розійшлися мільйонами примірників. За оцінками багатьох музикознавців, саме колискова «Ой ходить сон», що набула популярності в Америці завдяки обробці Кошиця, лягла в основу джазового стандарту «Summertime» Джорджа Ґершвіна
Відкривається «український сезон» в найпрестижнішій залі, Нью-Йоркському «Карнегі Гол». Далі виступ у «Колосеумі» і в «Президентському Театрі» Вашингтона. Кошиць побоюється американських слухачів, котрі, за його словами, «реагують туго і більше жують гуму, ніж слухають». Проте їхня реакція виявилася не менш катарсичною за європейську: «Зжалься, Боже, над тими, хто не чув найбільш натхненного і чудового вокального ансамблю, який тільки збирався перед американською публікою» (The New Advance», 24 листопада 1922 року); «Тут була найшляхетніша, найсуворіша і морально найбільш строга річ на світі – досконалість» («The Nation», 1 листопада 1922 року); «Ті, що не були на концерті, не можуть собі уявити, що вони втратили, бо в Даласі ніколи не було чогось подібного до цього хору. Музичний світ винен Кошицю більше, ніж він коли-небудь може заплатити за його бездоганний хор – це чудо всіх віків!» («Times Herald», 5 грудня 1922); «Ми не могли навіть підозрювати, що вони мають завершене знання мистецтва. Одначе ці українці своїми піснями зразу поставили нас на своє місце» («St. Louis Daily Globe Demokrat», 15 листопада 1922 року).
Скромна і проста, але в довершеному композиторському «вбранні» і хоровому виконанні українська народна пісня виходить на двобій з американською цивілізацією – і перемагає: «Цей спів не може бути результатом одного покоління, але багатьох генерацій і дійшов до свого найвищого розвитку тепер під проводом такого генія як Олександр Кошиць. Почути його – це значить усвідомити, що Америка, при всій своїй прославленій механічній цивілізації, все ще має багато чому повчитися в мистецтві від старших країн Заатлантики» («Arkansas Democrat», листопад 1922).
Поштова листівка з зображенням Бруклінського мосту в Нью-Йорку
Питання відносності цивілізованості не раз постають у свідомості Олександра Кошиця впродовж його знайомства з «американською культурою». Вже зовсім скоро американські «хмародери» перестали його вражати, поступившись щирому здивуванню нецивілізованості американців у головному – в питаннях гуманізму.
Під час концерту у Гемптоні, де українці співали для двотисячної аудиторії афро-американських студентів, їм у відповідь заспівав негритянський хор. Український диригент був приголомшений їхньою надзвичайною музичністю, а особливо аранжуваннями афро-американських композиторів Детта і Бурлея: «Тут- то я побачив, що негри в музичному розумінні заткнули за пояс всіх європейців». Аби виразити своє палке захоплення почутим, український диригент на сцені розцілував композитора Детта, чим викликав культурний шок у присутніх, адже «у вільній Америці» було неприпустимо, аби «білий поцілував чорного». Кошиця попередили, що «це може зробити неприємне враження на свободолюбивих і висококультурних білих», на що той задоволено відповів: «Радію за зроблене і коли прийдеться, то й ще зроблю». Так він і зробив, але в мистецькому контексті – взяв до репертуару українського хору афро-американські обробки, поширюючи їх на обидва американські континенти.
У Північній і Південній Америці Олександр Кошиць продовжує свою добру професійну і дипломатичну традицію, яку розпочав в Європі, де здійснював обробки і досконале виконання національних гімнів. Тут він так само береться за аранжування славнів, а також пісень американських, афро-американських і мексиканських композиторів і вводить їх до українського репертуару. Завдяки українській культурній дипломатії мексиканські пісні набувають популярності в Аргентині, відомі американські твори починають звучати по-новому, а українська пісня стає всесвітнім брендом – так як це сталось зі «Щедриком».
До Кошиця виробляється ставлення як до професійного продюсера і міжнародного культуртрегера. Захоплюючись його обробками відомих американських пісень «Old folks at home» і «Oh! Susanna» пітсбургського композитора Стівена Фостера, американська преса пише: «Ми почуваємо себе гордими, що маємо мелодії, які звернули увагу цього диригента, і які можуть стати поруч з його європейськими народними мелодіями» («The Philadelfia Record», 30 грудня 1923 року).
Диригент Кошиць, що «творить в моменті». Берлінська карикатура
Читати далі